очевидно, маються на увазі TheChemialBrothers - неіснуючі звуки, котрі мережать хемічну візію постсучасності. безперечно, вони навіть не масони, але тамплієри, котрі змушують кожного свого [[адепт]]а проходити [[обряд]].\nякий обряд? [[а ось це вже зовсім інше питання]].\n----\nтим більше, що, можливо, це зовсім інші "[[брати]]"

[[кажуть]], що це - [[блазон]].

Не зважаючі на певні сумніви, які знаходять своє втілення у паузах, мені подобається працювати.\nПроза, навіть така сумнівна проза, як ця, повинна мати свою внутрішню ритміку, яку зможе відчути читач. В письма ритміка інакша: достатньо натиснути TabTimeline, щоби побачити, як рухається мовлення — точніше, яким нерівним є дихання письма.\nУмовно кажучи, вчора я не мав певності щодо того, чи варто продовжувати свою роботу, сьогодні я будую плани на час, коли її буде закінчено.\n----\nУже зараз стає зрозуміло, що фраґменти значно різнитимуться — як стилістично, так і в плані змісту: навколо історії, яку було розказано близько 2001 року, вибудовується ціла низка суб-, мета- та інших історій: авторська рецепція й автокритика, альтернативні розповіді, які нібито повинні моделювати альтернативний світ; але поки практика триває, ніяк не можна сказати, чим усе закінчиться — всі персонажі навряд чи зустрінуться, всі лексії навряд чи будуть прочитані, розповідь закінчиться, як і починалась, нічим.\nЩо довше триває опанування існтрументом, то більше стає помітною зміна авторської поетики в процесі написання такої собі... штучки

[[текст]] розвивається, як хвороба - паузи, своєрідні акти затишшя, а потім новий напад: текстом лихоманить, нудить, ним //веде//: він задовольняється/його задовольняють.\nа потім знову наступає [[тиша]].

вчора (ось воно, ці «//журнальні//» записи) мені спало на думку, що насправді термінологія може видатися більш прозорою, ніж здавалося на початку.\n\nотже, \n*лексія — одиниця читання, цілком за Бартом, фраґмент, що має свої (і досить чіткі) межі;\n*нод — вузлова точка, лінк, сингулярність, що поєднує... м... різні лексії, можливі й неможливі, «клікабельне» в лексії.\n

Хм... переїхали на новий комп. В сенсі разом із Повістю.\nПерша спроба зробити журнальний запис була невдалою - заплакався Експлорер.\nДруга - теж якось не збереглася.\nМожливо, збережеться третя?\n\nПишемо, ми ще досі пишемо.

Інколи думку опосідає сумнів: навіщо?\nІнколи немає сили продовжувати [[все]] це — все це життя, все це письмо.\nУся снага, всі сили лише марнуються на цьому просторі, маючи бути витраченими там, де більша в них потреба.\nОднак і там, у точках напруження приватності, ця сила нівелюється, знічується, залишаючи за собою лише ілюзію втоми.\nІ вже саме чуття перетворюється в пригнічене й гноблене, в приховуване й заборонене.\nА тіло керується порожніми імпульсами м'язів, що ним зрештою доведеться визнати свою поразку перед телевізором і їдлом, які нещадно підімнуть під себе рештки чуттєвого й живого "//[[я]]//".

Не можна провадити жодних підрахунків, не можна мати статистики цього тексту "в процесі". Сьогодні мені залишається написати (за Missing-вкладкою) близько двохсот лексій; але вже завтра може статися так, що цей текст цілком змінить свою внутрішню будову, і з'являться нові зв'язки; старі, натомість будуть розсипатися від одного кліку.\nІ, здається, так буде завжди.

Інколи дуже хочеться померти, тому я не знаю направду, чи завершу цю роботу.\nПравда полягає в тому, що у сучасному світі, потрактовуваному як переплетіння знакових ігор, не можна з певністю сказати, що є більш правдивим — те, що я прикриваюся цією або іншою "творчою" роботою, якимись "планами на написання" для того, щоби не постати перед необхідністю діяти життєперервним чином, тобто грою є це все "от допишу а потім помру"; або те, що, як і досі я впевнений, помирати, відмовлятися від найбільшого кохання в житті, робити татуювання, міняти стать під впливом моментного настрою не є правильно, тому для смерті потрібна значна концентрація, спокій і розважливість — тут уже не йде річ про те, як померти, щоби було не боляче, а про те, як померти достойно з власної точки зору. Зрештою, [[все]], що трапиться потім, планувати уже не варто. Писати можна покинути й напівдорозі, а от помирати треба раз і назавжди.\nБажаю всім доброго дня.

Може, колись що-небудь зміниться.\nЗараз доводиться тільки думати про те, що [[все це]] може змінитися.\nПроектувати на задану зовні ситуацію нашого життя можливі її відміни.\n----\nГоворячи іншими словами, зараз я переважно не маю змоги працювати за комп'ютером там, де знаходиться [[Повість]], а там, де я працюю, тримати її не має сенсу.\n\nТак вона і живе своїм пасивним життям, очікуючи власного продовження, динаміки, якихось змін у моєму житті.

Дивні враження: нібито на моєму комп'ютері після апдейту все починає працювати повільніше, ніж до того.\nДивні враження: нібито вона мене ніколи не кохала; нібито я ніхто. Як так сталося, що я перестав бути тобі потрібним, Лідо? Як? Не те щоби я хотів, аби ти залишалася безпомічною без мене, ні, навпаки — але одного мого бажання, кажуть, виявилося замало. Бажання бути з тобою, бажання бути для тебе. Бажання бути. Тепер знову сон іде від мене. Але що, що? Що потім: завтра, завжди? Крім тебе, нікого не хочу. Нікого не бачу.\nІ тепер я не потрібен тобі. Так кажуть.\nІ я не знаю, що робити.\nВперше за довгий час мене гнітить сама думка про те, що завтра буде новий день.\nЯ не хочу.\n----\nІ як знайти таємний шлях до твого серця? Певно, я був заслабкий для тебе, а слабкість моя полягала у великій любові, що змушувала мене поступатися, бути м'яким, і, здавалось би — безвольним. Але от, протягом всього цього часу, коли серце почало боліти частіше і мені стало ні з ким поговорити, крім тебе — настільки ні з ким, що я навіть не знаю, від чого помру: від всих цих подій, втрати життєвих орієнтирів (не розумію, навіщо жити, і думаю, не треба пояснювати — адже ти є мій життєвий орієнтир), чи просто від страшенної самотності: це правда, я не люблю натовпу, але ще гірше почуваюся сам-один — протягом всього цього часу я змінився, і дуже. І тепер я не можу жити в тому світі, який був до тебе.\n"Трапляється", "переживеш" — як мені набридли ці порадники-дорадники, на зразок Олега, які все знають. Ідіть ви в дупу! Що ви знаєте? Невже ви знаєте, як мені зараз? Ідіть звідси, і можете навіть не повертатись. Я все одно втратив те, що встановлювало вашу цінність.\nЯкщо ти не можеш сказати просто що "все буде добре", а треба обов'язково мені розтлумачити все, що правильно, а що ні — пиздуй звідси.\n\nЩо зробити, що зробити, аби все стало інакше - і на свої місця?\nЯ бачу кілька варіантів. І серед них є смерть, як найбільш оптимальний. На даний момент.\nМожливо, колись все зміниться.\nАле не для мене.\nНе вчора, не сьогодні.\nІ я проклинаю завтра, якщо в ньому немає тебе.

Зараз видається, що із цієї затії нічого не вийде. Не сполучаться в жодну, навіть суто уявну, єдність, розірвані фрагменти.\nАле бажання розповідати залишається зі мною, і, балансуючи між його задоволенням і відстрочкою задоволення, я живу.

Я не чую музики, яку слухаю.\nНе відчуваю ані радості, ані страждання. Спустошення. Нічого не хочу.\nНі, хочу: хочу обманювати себе, знову і знову. Я не можу втратити віри — тому, будь ласка, не проси мене про це. Тому що зараз залишається лише померти — або знову відчути, знову побачити радість світу, знову зустрічатися з красою і прагнути її.\nЦе гарно, що ти — моя жінка, моя мрія, моя муза, моє натхнення.\nТи надихаєш — себто даєш сили дихати.\nІ зараз мені дуже потрібна твоя підтримка. Ніхто тебе не замінить, і навіть якщо всі скажуть: "все буде добре".\nЯ так хотів завжди бути підтримкою для тебе, а тепер сам потребую цього.

Нам, отже, не потрібна твоя розповідь.\nЩо там у тебе болить - хіба це наша справа?\nМовчи вже, краще навіть - ніколи тебе не зустрічати.

Цими днями поховали мого колишнього однокласника.\n[[Смерть - діло самотнє]], і тому [[вона]] не любить такого, як ми чинили.\n----\nДивним було те, що це був не мій клас, не моє минуле, не та людина, яку я знав, і водночас мені дзвонила колишня моя вчителька, я бачив людей, з якими провів чимало днів поруч. Чужі люди.

Ці кілька днів, ніби чергова хвиля, накрили мене з головою: кохана говорить: "нам не бути разом"; людина, яку я вважав своїм другом, виявляє своє реальне ставлення до мене, внаслідок чого я цілу ніч мерзну на вулиці - причому мерзну сильно; інші "друзі" теж займаються якимись, сказала одна гарна людина, "подвійними іграми".\n----\nІ?\nЯк віднайти своє щастя? Як повернути радість життя?\nВиявилось, я патологічно боюся самотності. Ось так.\n\n(і ще - я хочу надії, хоча би найменшої, все таки бути з нею)

Вона поїхала. В Ялту. На шість днів.\nВона повернеться в неділю — так вона сказала.\nВона — та, без якої неможливо було б написати [[все]] це, прожити [[все це]] (тільки з нею), бути з нею поруч, торкатися її.\nМоя надія і моє щастя. Кожен мій подих, кожна мить мого життя проходить в ній, коло неї, вже тільки потім обростаючи подіями, словами, предметами, які впізнає око.\nВсі мої дороги ведуть до неї.\nНіколи до того я не знав, що таке бути щасливим у коханні — поруч із нею.\nМи були поруч в дорогих мені місцях, і від того всі ці місця стали мені тільки дорожчими.\n\nІ зараз нібито не вона, а я вирушаю в дорогу — чергову дорогу до неї.\nІ зараз мені здається, що вона поруч.

Все більше історії переходить в журнальні записи: журнал дозволяє той рівень privacy, який однаково залишиться за межами основного корпусу //Повісті//. Але години, в які вдається щось написати, не завжди збігаються з межами доби, тому часом трапляється те, що й зараз: я пишу сьогодні, але нібито вже й "на завтра".\nОчікування дзвінка не було марним, але, ось, сподіваюсь, що вона зараз вже спить, моя кохана.\nКаже, що на морі погода погана — як для моря: "натомість у нас є палаци, органна музика, багато біганини по різних пагорбах різної крутизни". За підйомом буде спуск, і зв'язок наш відбувається //з вершин і низин//.\nРозповідаючи окремі історії //[[як]]//, сповнюючи [[текст]] вже непридатними до обліку ліричними відступами, я роблю "як хочеться", тому що вже стало зрозуміло, що в жодні строки вкластися не вийде: якісь частини писати важко, бо вони потребують настрою, якісь писати хочеться, але ще невідомо, як до них підступитися, якісь, я впевнений, потребуватимуть редакцій, а якісь, я впевнений, хочеться полишити так: динаміка теж є невід'ємною складовою цієї розповіді, попри показну її "нерухомість".\n----\nЯкийсь [[коментар]] стає більш м'яким, як цей, якийсь — більш есеїстичним; я чогось так і думаю, що сам цей жанр сприяє злиттю письма з автокоментуванням, принаймні, для однієї з перших спроб (як для мене особисто), без цього було б неможливо.\nКрім того, ці взаємопереходи мови і метамови створюють в процесі дуже приємне відчуття; так, ніби з подібного словоплетіння повинен витікати якийсь уже зовсім ambient постпостструктуралізм, котрий тече, куди йому зручно.\n----\nВ подібних вправляннях, котрі завжди залишатимуться десь на марґінесі, необізнаність із теорією часом тільки сприяє практиці.\nА зараз — спати, спати, спати.\nІ завтра, точніше сьогодні, я вже не буду писати журнал. Напишу щось про, скажімо... (зараз ми поглянемо, чого ж нам іще не вистачає з поміж більше ніж 200 ненаписаних фраґментів)

Можливо, я неправильно зробив павзу. Спричинився до. Вдома у Л. залишився //неіснуючий// фраґмент про Місяць, і на кілька днів припинився пульс.\nПрокрастинація, що?\nДумаю, закинути процес на сайт. Разом з RSS.\n----\nВін, очевидно, потребує дещо іншого підходу. Без гарячки, але й водночас із дедлайном.\nЩоби відчувати той самий пульс, і водночас слідкувати за собою.\nВік - творити стає цікаво, і цікаво стає спостерігати за процесом. І не забути про результат.\n----\nВ бекграунд упало кілька ідей "повз", кілька прочитаних колись і тепер книжок, що виникають то в ролі думок, то в ролі матеріально оформлених предметів: запах фарби, папір, палітурка... приємно.\n----\nЖити приємно.

чергова пауза, чергова подорож у країну мовчання.\nподоріжжя це значно виморило мене, але позбавило сумнівів — разом із роздумами.\n\nзараз я думаю, що якщо влаштувати собі розповідь про життя у формі вікі — розповідь виявиться довшою за.\n\nцілую у скроні.\nвдихаю запахи.\nпочинається осінь.\n\nскоро все знову стане інакшим, можливо, після зими — і дороговкази втратять притаманний раніше сенс, в цьому сенсі — сенсі сенсорики, відчуттів — обмацуєш кожну пляму зором, обмакуєш язик у повітря, і пишеш, пишеш...

<<option chkGenerateAnRssFeed>> GenerateAnRssFeed\n<<option chkOpenInNewWindow>> OpenLinksInNewWindow\n<<option chkSaveEmptyTemplate>> SaveEmptyTemplate\n<<option chkToggleLinks>> Clicking on links to tiddlers that are already open causes them to close\n^^(override with Control or other modifier key)^^\n<<option chkHttpReadOnly>> HideEditingFeatures when viewed over HTTP\n<<option chkForceMinorUpdate>> Treat edits as MinorChanges by preserving date and time\n^^(override with Shift key when clicking 'done' or by pressing Ctrl-Shift-Enter^^\n<<option chkConfirmDelete>> ConfirmBeforeDeleting\nMaximum number of lines in a tiddler edit box: <<option txtMaxEditRows>>\nFolder name for backup files: <<option txtBackupFolder>>\n

[[PreScriptum]]

//From Wikipedia, the free encyclopedia//.\n\n''Hypertext fiction'' is a genre of electronic literature found mostly online, characterized by the use of Hypertext which provides a new context for non-linearity in "literature" and reader interaction. The reader typically chooses links to move from one [[node]] of text to the next, and in this fashion arranges a story from a deeper pool of potential stories.\n----\n''Гіпертекстова белетристика'' (гіперфікшн) - жанр електронної, переважно онлайнової літератури, що характеризується використанням [[гіпертекст]]у, який створює новий контекст нелінійності в "літературі" й взаємодії з нею читача. [[читач]] зазвичай обирає покликання для руху від одного вузла тексту до іншого, і в такий спосіб компонує історію з глибшого накопичення потенціальних історій.

Безперечно, пісня. Можливо, фільм. І ще безліч, безлік слів, сказаних чи написаних - тому й говорилось "як по писаному": вони виходили на балкон, а може, у вікно, що за ним йому могло снитися море (правда ж, могло?) - і маленькі човни забирали з собою до золотого горизонту шматочки його серця, що розривалося від ніжності, а можливо, від жалю, залишаючи тіло страждати від спокуси, а можливо, від наруги.\nВін тільки вибирав повороти — і вже дорога сама вела його: [[слова]] перетворювались на затишні завулки, де їх не побачив би той (а може, та?), хто грає з луком і стрілами: тут, в затишку літер, ніхто не поцілить... ніхто не помітить, не відрізнить: гарна історія, погана історія - всюди трапляється love, котра переслідує читача як фатум: якщо ти любиш, ти страждаєш, бо можеш уявити страждання, якщо не любиш - ти страждаєш, бо твір дав тобі можливість уявити щось, тобі непритаманне — і ти вже готовий шукати дівчину з ім'ям, а можливо, голосом або тим самим лицем, кольором шкіри, і наповнювати оксамит вечора [[Імена]]ми, яких тобі відомо предостатньо: Шагал, Шнітке, Абеляр, Адольфо, Артуро, Йозеф, Шнайдер, Шульц, Барт, Місіма... Одні панують в царині прихованого, зніченого, в царині підміни й відображення, коли найбільшу втіху дає вже не відвертість, а стилізація, майстерність у прихованні, інші обдаровують нас відвертістю...чуттєвість... одні страждають через пристрасть до жінки/чоловіка... Нін, Майринк, Батай, Роб-Грійє, Сад, Маркес... інші переносять свої страждання в площину слів, пригноблюючи плоть, заганяючи її в кодекс, в тлумачний словник, де тлумлять свої пекельні слова, свої трагічні смисли, кому віддати перевагу?\n

\n''фраґменти твору''\nнаписані для поціновувачів збиральництва та класичного читання\n[[PreScriptum]]\n[[предмети...]]\n[[день перший]]\n[[лесь кидав кроки...]]\n[[пролог]]\n[[лесь ішов уздовж траси...]]\n[[інтерпозиція]]\n[[коли]]\n[[дитинство]]\n[[інтерпозиція1]]\n[[промінь сонця сковзнув халатом...]]\n[[а]]\n[[день третій]]\n[[і]]\n[[ідея...]]\n[[інтерпозиція2]]\n[[олена пропливала...]]\n[[інтерпозиція3]]\n[[лампа]]\n[[знадвору]]\n[[близько роковин]]\n[[нам добре вдвох...]]\n[[я слухав...]]\n[[інтерпозиція4]]\n[[ми маємо вибір]]\n[[на сходах]]\n[[постпозиція]]\n----\nпо закінченні терміну дії квитка закінчують свою дію і відправні точки, вузлові станції — називайте, як заманеться. письменник залишає "робочий стіл", відходить від нього, а ви маєте нагоду розгорнути згорнутий ним документ і прочитати:\n''[[подяки]]''\n

Микола Леонович, письменник, відомий в мережі під ніком //[[миколян]]//.\n[img[миколян|povistFiles/mykolann.jpg]]

(пояснювальна записка замість назви). \nНе зовсім категорично можна заявити, що частини [[текст]]у\nможуть функціонувати і в іншому, а можливо, і кращому поєднанні. Від перестановки доданків сума, звісно, зміниться, проте це радше [[гіпертекст]], аніж [[текст]] у звичайному розумінні. Вибагливий [[читач]] може переформувати його. Невибагливий може не [[читати]]. Але краще за все [[сприймати]] його цілісно,як сприймається [[одне слово]], і [[слово]] це — \n\n

псевдо-ідентичність, яка має [[ім'я]], але це ім'я - тільки [[маска]], за якою ховається [[автор]].\nкнижкові полиці повняться вигаданими іменами, але ці імена потребують плоті й крові, вони, мов упирі, чекають на свого Володаря, що підкорив їх, підібравши необхідні [[слова]], і доти, доки вони тримають у собі ці слова, вони живуть специфічним життям - життям по той бік життя, життям смерті.

by [[mykolan]] © 2001-2006

[[Повість]] //XP//

/***\n!Colors Used\n*@@bgcolor(#8cf): #8cf - Background blue@@\n*@@bgcolor(#18f): #18f - Top blue@@\n*@@bgcolor(#04b): #04b - Mid blue@@\n*@@bgcolor(#014):color(#fff): #014 - Bottom blue@@\n*@@bgcolor(#ffc): #ffc - Bright yellow@@\n*@@bgcolor(#fe8): #fe8 - Highlight yellow@@\n*@@bgcolor(#db4): #db4 - Background yellow@@\n*@@bgcolor(#841): #841 - Border yellow@@\n*@@bgcolor(#703):color(#fff): #703 - Title red@@\n*@@bgcolor(#866): #866 - Subtitle grey@@\n!Generic Rules /%==============================================%/\n***/\n/*{{{*/\nbody {\n background: #fff;\n color: #000;\n}\n\na{\n color: #04b;\n}\n\na:hover{\n background: #04b;\n color: #fff;\n}\n\na img{\n border: 0;\n}\n\nh1,h2,h3,h4,h5 {\n color: #703;\n background: #8cf;\n}\n\n.button {\n color: #014;\n border: 1px solid #fff;\n}\n\n.button:hover {\n color: #014;\n background: #fe8;\n border: 1px solid #db4;\n}\n\n.button:active {\n color: #fff;\n background: #db4;\n border: 1px solid #841;\n}\n\n/*}}}*/\n/***\n!Header /%==================================================%/\n***/\n/*{{{*/\n.header {\n background: #04b;\n}\n\n.headerShadow {\n color: #000;\n}\n\n.headerShadow a {\n font-weight: normal;\n color: #000;\n}\n\n.headerForeground {\n color: #fff;\n}\n\n.headerForeground a {\n font-weight: normal;\n color: #8cf;\n}\n\n/*}}}*/\n/***\n!General tabs /%=================================================%/\n***/\n/*{{{*/\n\n.tabSelected{\n color: #014;\n background: #eee;\n border-left: 1px solid #ccc;\n border-top: 1px solid #ccc;\n border-right: 1px solid #ccc;\n}\n\n.tabUnselected {\n color: #fff;\n background: #999;\n}\n\n.tabContents {\n color: #014;\n background: #eee;\n border: 1px solid #ccc;\n}\n\n.tabContents .button {\n border: 0;}\n\n/*}}}*/\n/***\n!Sidebar options /%=================================================%/\n~TiddlyLinks and buttons are treated identically in the sidebar and slider panel\n***/\n/*{{{*/\n#sidebar {\n}\n\n#sidebarOptions input {\n border: 1px solid #04b;\n}\n\n#sidebarOptions .sliderPanel {\n background: #8cf;\n}\n\n#sidebarOptions .sliderPanel a {\n border: none;\n color: #04b;\n}\n\n#sidebarOptions .sliderPanel a:hover {\n color: #fff;\n background: #04b;\n}\n\n#sidebarOptions .sliderPanel a:active {\n color: #04b;\n background: #fff;\n}\n/*}}}*/\n/***\n!Message Area /%=================================================%/\n***/\n/*{{{*/\n#messageArea {\n border: 1px solid #841;\n background: #db4;\n color: #014;\n}\n\n#messageArea .button {\n padding: 0.2em 0.2em 0.2em 0.2em;\n color: #014;\n background: #fff;\n}\n\n/*}}}*/\n/***\n!Popup /%=================================================%/\n***/\n/*{{{*/\n.popup {\n background: #18f;\n border: 1px solid #04b;\n}\n\n.popup hr {\n color: #014;\n background: #014;\n border-bottom: 1px;\n}\n\n.popup li.disabled {\n color: #04b;\n}\n\n.popup li a, .popup li a:visited {\n color: #eee;\n border: none;\n}\n\n.popup li a:hover {\n background: #014;\n color: #fff;\n border: none;\n}\n/*}}}*/\n/***\n!Tiddler Display /%=================================================%/\n***/\n/*{{{*/\n.tiddler .defaultCommand {\n font-weight: bold;\n}\n\n.shadow .title {\n color: #866;\n}\n\n.title {\n color: #703;\n}\n\n.subtitle {\n color: #866;\n}\n\n.toolbar {\n color: #04b;\n}\n\n.tagging, .tagged {\n border: 1px solid #eee;\n background-color: #eee;\n}\n\n.selected .tagging, .selected .tagged {\n background-color: #ddd;\n border: 1px solid #bbb;\n}\n\n.tagging .listTitle, .tagged .listTitle {\n color: #014;\n}\n\n.tagging .button, .tagged .button {\n border: none;\n}\n\n.footer {\n color: #ddd;\n}\n\n.selected .footer {\n color: #888;\n}\n\n.sparkline {\n background: #8cf;\n border: 0;\n}\n\n.sparktick {\n background: #014;\n}\n\n.errorButton {\n color: #ff0;\n background: #f00;\n}\n\n.cascade {\n background: #eef;\n color: #aac;\n border: 1px solid #aac;\n}\n\n.imageLink, #displayArea .imageLink {\n background: transparent;\n}\n\n/*}}}*/\n/***\n''The viewer is where the tiddler content is displayed'' /%------------------------------------------------%/\n***/\n/*{{{*/\n\n.viewer .listTitle {list-style-type: none; margin-left: -2em;}\n\n.viewer .button {\n border: 1px solid #db4;\n}\n\n.viewer blockquote {\n border-left: 3px solid #666;\n}\n\n.viewer table {\n border: 2px solid #333;\n}\n\n.viewer th, thead td {\n background: #996;\n border: 1px solid #666;\n color: #fff;\n}\n\n.viewer td, .viewer tr {\n border: 1px solid #666;\n}\n\n.viewer pre {\n border: 1px solid #fe8;\n background: #ffc;\n}\n\n.viewer code {\n color: #703;\n}\n\n.viewer hr {\n border: 0;\n border-top: dashed 1px #666;\n color: #666;\n}\n\n.highlight, .marked {\n background: #fe8;\n}\n/*}}}*/\n/***\n''The editor replaces the viewer in the tiddler'' /%------------------------------------------------%/\n***/\n/*{{{*/\n.editor input {\n border: 1px solid #04b;\n}\n\n.editor textarea {\n border: 1px solid #04b;\n width: 100%;\n}\n\n.editorFooter {\n color: #aaa;\n}\n\n/*}}}*/

Хімічні брати, брати по хімії — їх поріднює хімія мозку, невідворотні й невпинні процеси, що відбуваються всередині мислення двох людей; відчуваєш в'язку атмосферу //його// свідомості, неначе якесь дежавю: мовби нікуди ти не виходив, свій [[дім]] не полишав...

Cередовище, в якому ви зараз читаєте Повість.\n----\nІдея створення HypertextFiction засобами "віки" виникла у мене близько півроку тому, але в силу того, що більшість вікі-машин потребували інсталювання на сервері, руки до справи не доходили.\nтим приємніше було прочитати, що було написано на сайті [[''Grand Text Auto''|http://grandtextauto.gatech.edu/2005/12/30/wiktion-and-poetri/]]:\n----\nDecember 30, 2005\nWiktion and Poetri\nby nick @ 1:44 pm \nChris Klimas, author of the interactive fictions Blue Chairs and Mercy, sends word of his TiddlyWiki -based site featuring nonlinear stories: Gimcrack’d. Chris is also accepting submissions of nonlinear stories for the site.\n\nThe Wikifiction proposal lists several other fiction-writing and fiction-oriented wikis. Where there are lightweight “personal” wikis such as TiddlyWiki and DidiWiki, the wiki has had widespread success as a tool for collaborative writing. So, I find some of the projects that play on this capability most interesting, at least as ideas, although I don’t know that there’s any novel or story-style wiki to match that already classic pre-wiki romp, The Unknown.\n\nMy favorite fictional wiki project has to be the large-scale collaboration Uncyclopedia, a parody of Wikipedia that is sloganized as “the content-free encyclopedia that anyone can edit.” Just take a look the Uncyclopedia article on Wikipedia and you’ll notice that it is much more enjoyable than the Wikipedia article on Uncyclopedia. It does lead me to wonder if all the best rollicking, collaborative online fictions are going to start with “Un.” \n----\nбезперечно, варто вказати й адресу оригінального продукту [[TiddlyWiki|http://www.tiddlywiki.com/]]\n----\nа я збираюся користуватися TiddlyWiki і надалі\n

[img[миколян|povistFiles/tricky.jpg]]\n[[чоловік]] зі зворотньої сторони світу

Які вони, ці орієнтири зручності?\nБезперечно, десь тут переплітаються інформаційна архітерктура та юзабіліті; скажімо так, на мої сьогодні погляди перша пов'язана зі структуруванням інформації, друга ж — зі створенням інтерфейсом. І в звичайної книги має бути привабливий та зручний інтерфейс, що вже [[говорити]] про подібну — електронну книгу.\nВікі, безперечно, є не ідеальним, проте достатньо зручним механізмом з наперед заданими інтерфейсними характеристиками, які можна некардинально змінити. І волею автора, можливо, авторів, відбувається її наповнення інформацією та структурація останньої.\n\nАле сама установка на створення складного, певною мірою unusuable (тут я сумніваюся, що правильно написав, але перевіряти не буду — лінь заважає) твору, котрий сам є тільки хаотичне нагромадження фраґментів і зв'язків, не передбачає ощадного ставлення до читача.\nЗ якоїсь позиції (і я можу навіть чітко уявити, де вона знаходиться), любов до читача є тільки особливим різновидом нелюбові.

"що ж нам нагадує ця віртуальна ідентичність? схоже на те, як ми намагаємося володіти своїм життям, розподіляючи його: тут ми їмо, тут працюємо, з цими людьми мовчимо, а з цими - говоримо.\nй інколи особистість, в межах своєї цілісності, не завжди навіть керуючись доцільністю, починає виокремлювати певні автономні утворення: так, віртуальний вася, створений для анонімної переписки зі своєю колегою, починає впевнено користуватися чужим для вас стилем спілкування, вдаючись до того, що для вас завжди залишатиметься недосяжним. а якщо ви працюєте над багатозадачним нелінійним проектом, наша «віртуальна» розповідь саме для вас..."\n\n[[Корадо Катані]] бачив, як диктор, там, [[за вікном]], щось говорив, і саме лиш мінливе, рухоме зображення його породжувало нібито голос, або принаймні якийсь відгомін в його голові. проте цей голос не говорив нічого важливого, навіть - нічого цікавого. розпізнавання відбувалося автоматично - так само, як плескання долонею по кишені плаща - чи є цигарка - як намацувальні рухи; зорові враження плуталися з тактильними, здавалося, що губи телеведучого торкаються його вух, нашіптуючи... і дуже боліло серце.

[[миколян]] [[латиницею]]. \nскладова частина адрес блогів, пошт, сайтів, назв грошових та інших одиниць.

[[Ноди]], або ж вузли, які ще називалися пакетами, передусім - до появи творів HypertextFiction, згодом, з легкої руки Роберта Кувера стали називатися лексіями.\n----\n''Лексія'' - одиниця читання. //{{{Термін запроваджено Роланом Бартом.}}}//

— Єдине, чого я боюсь найбільше – припинити існувати, розумієте?\n— //Сlick-click//.

Ім'я і акт, слово і вчинок. Прийнято //[[говорити]]//, що діяння - то мова Божа; [[слова]] - то мова людей; мова, котра обтяжує, котра змушує задовольняти себе. Ім'я схоже на яблуко з розповіді про Вільгельма Телля: це мішень; або [[маска]], [[машкара]].\nВсе частіше ми граємо з іменами, бо все більше боїмося грати з діями.

Богдан, Ліда, Марина, Олена, Марія, Олексій, Сергій, Євген, Зоя, Антон, Оля, Діма, Саня, Саша, Олександр, Юрій, Світлана, Ірина, Анна\n----\nгіггз, цитрусова, мусій, іожиков, метальова, пані груня, ризономад, урбаншіп, медуза\n----\n[[giggster|http://giggster.livejournal.com]], [[cytrusova|http://cytrusova.livejournal.com]], [[mykolan|http://mykolan.livejournal.com]], [[urbansheep|http://urbansheep.livejournal.com]], [[moedusa|http://moedusa.livejournal.com]], [[cytrusova|http://cytrusova.livejournal.com]], [[postman31|http://postman31.livejournal.com]], [[khailo|http://khailo.livejournal.com]], [[pani_grunia|http://pani-grunia.livejournal.com]]\n----\nTricky, Nick Cave, Thievery Corporation, Bjork, Morcheeba, Porishead, David "Fuze" Fiuczynski, Jimmy Rip, Marcus Miller, Amon Tobin\n----\nале всіх, звичайно, не пригадати\n----\nр.s. Люда, у мєня пєро :) тут іше: де фаз, ще оці чуваки прикольні, на жаль, забув, які.

Але, якщо чесно, за час, доки ця фраза належить ненаписаному (ну так, так, я ж іще не написав так, як би мені хотілося), було багато різних книг — так, що склалося враження, ніби я ніколи не читав про ті місця, куди міг би ввійти мій [[юнак]]: озираючись довкіл або роздивляючись кахлі на підлозі, всотуючи в себе пахощі кави і тривожні запахи інших людей, і поширюючи довкіл гарячий запах піску — і, так, так, звичайно — турецьку каву готують турки.\nНа його вхід реагує дзвіночок — необхідна деталь для набридливо повторюваного інтер'єру.\nАле ми будемо, будемо грати цю гру: в глибині, тій пласкій глибині, яка притаманна подібним приміщенням, буду сидіти [[я]]: атож, це моє улюблене кафе, я знаю як звуть тут усіх з кожної зміни — і триматиму в руках газету, ні, я уже кілька років не читаю газет, хай буде [[книга]], обов'язково товста, у твердій палітурці. І крізь скельця моїх окулярів бачитиму, як він прямує до барної стійки, прилаштовуючись до місця. І, звісно, посміхатимусь. І скажу гарненькій офіціантці: "Анно (або Юліє - в залежності від зміни), ось зайшов хлопець, якраз для тебе". А вона засміється і скаже, звичайно, якусь приємну неправду, на зразок "ви мені більше подобаєтесь".\nІ поки я роздивлятимусь його, почнеться [[дощ]].\nПотужний, прозорий, сонячний дощ. І я вийду з кав'ярні, ясна річ, без парасолі.\nІ піду геть під дощем. Бо більше мені просто буде нічого зробити.

Вулиці, мовби нитки, з яких виплітається тканина, або судини, які несуть кров: вузли, тромби, розриви й глухі кути супроводжують наші блукання. Вулиці — мов голос оповідача, несталі: ми ходимо в темряві, намагаючись розчути, куди іти, а розповідь то заледве прослуховується, то звучить чітко й виразно, так, ніби голос говорить прямісінько у вусі; стежка, що в'ється між рухомих будинків, вулиця мінить власні обриси і готова постати перед нами такою, якою ми її захочемо побачити: глухим завулком, що веде прямісінько у ліс, чи шльондрою, центральною пішохідною магістраллю, а може, автотрасою, яка опоясує місто, немов артерія, провадячи собою важкі ешелони уваги.

я розплющив очі. десь там, за його головою горіло світло.\n - чуєш? чуєш? чуєш?\n----\nі знову темрява...\n----\nбіль...\n----\n - чуєш? чуєш мене?\n - та чую, звісно, чому питаєш?\n - чуєш? мій сигнал проходить? це прийнятно, це правильно? я пройшов цей [[тест]]? я пройшов?

[[роман]], який ще не написав [[Микола Леонович]].

джаз лишився мені - він завжди залишається ліпшим; тим, хто вижив у грі, й може грати в цю гру. не пам'ятаю, як називалась та [[жінка]], котра була його голосом - простоволоса і боса, квола і ніжна, достоту [[Бет Гіббонс]], що обличчям своїм відбивати готова була хворе наше [[мовчання]], наші погляди скоса, наші плачі у пітьмі, він лишається нам, щоби в нас відібрати надію, щоби бути над нами й між нами, щоби бути, можливо, за нас.\nпограйся у [[джаз]]. пограйся у [[jazz]].

як тлумачиться це слово в журналі urbansheep за 2002 рік:\n//{{{«Дзайбацу - Японские деловые кампании или картели, ведущие свое происхождение от модернизации Мэйдзи. Обычно контролируются небольшими группами семей.»}}}//\npermalink: http://www.livejournal.com/users/urbansheep/149899.html\n----\n//Дзайбацу - японські бізнесові компанії чи картелі, що походять від модернізації Мейдзі. Зазвичай контролюються невеликими групами сімей//\n\nОтже, сімейний бізнес. І водночас - іще цілих два простори, що переплітаються цим словом: як відомо Z є значною силою на теренах моєї улюбленої GTA 2; і Гібсонівські персонажі теж їх уникають, під своїм чорним небом, схожим чи то на графіт, чи то на вимкнений телевізор.\n

Elvis-pelvis, Елвіс-гузно, що, за версією «Людей у чорному» просто повернувся на свою планету, Король, що входить, або що випадає в картах, завжди в шикарних кльошах, завжди в шикарних машинах, з Лайзою-Марією Ремарк на руках, схожий на Мадонну своїм шармом, своєю манерою завойовувати людей, своїм... про нього можна було би сказати: він має оксамитовий баритон, він має шалений успіх - він створив ціле королівство, що належало тільки йому.\nІ його потойбічний вже голос лунає з платівок, і поки його царство поволі вкривається пилом, маленькі діти слухають, і найближче до гіпнотичного обертання платівки стоїть [[хлопчик]], чиї чорні очі всотують вініловий потік, а рожеві, ґлянцеві губи шепочуть: "i wanna be your daddy..."

[[Сьогодні]] вже немає цього закладу. Немає навіть будинку, в якому це [[все]] було.\nЗдається, немає навіть самого цього місця. Щось із ним сталось, думаємо ми, щось негарне, або недобре.\nЗ'явиться воно ще колись і десь? Чи може, воно відлетіло кудись ув Ірій, в безкрайні простори космосу, кудись, де є тільки [[вхід]]?\nАле чи були виходи із самої "Каварні"? І може, ми теж - разом з нею - вже не знаходимось тут уповні. Але ми проходимо повз, щодня - вчорашні [[юнак]]и і юнки, позавчорашні підлітки; поспішаючи на роботу і з роботи; як у таких випадках говорять //{{{«витягати з багна своє тіло»}}}//.\nІ я — теж. Я теж із ними. Сьогодні ми всі разом. Нас багато. І нікому не здається, що лише вчора ми посміхалися власним думкам. Кожен — своїм.

Комісар неспішно курив — [[під дощем]], і без парасолі. Похмурий вечір — для похмурих вчинків, думав він.\nА [[дощ]] [[ішов, стаючи все важчим, усе густішим]].\n

Лесь - //одинокий мужчина//.\nВін майже не посміхається, ви помітили? Обличчя «сидить» на ньому, мов яка [[машкара]]. Одяг - окрема тема: він одягається дуже специфічно, ніби підбираючи ті речі, які вийшли з моди саме вчора. Вчора ввечері. Він не курить, здається. Але йому здається, що коло нього ходить привид з тютюнового диму, що його годі відігнати. [[Він спить...]]

Кожного дня він вирушав у дорогу.\nКожного дня.\nНе було такого дня, коли би він залишився вдома, сказав би "//голова болить//" або "//щось мені в ноги крутить, мабуть, на дощ//".\nКожного дня він виходив з дому, бо на нього чекала дорога.\nУ кожного своя дорога, і, значить, такою вона була у нього.\nПо розпеченому піску, по багнюці, перемішаній з опалим листям, по снігу, по багнюці, перемішаній з розталим снігом.\nПовз будинки, повз літніх розпачливих жінок, військових, музикантів, братів і сестер, друзів і подруг, колишніх знайомих, знайомих і незнайомих колишніх, як повз дощ і сніг і попри негоду, і попри спокусу ("//а он там вже яблука спілі//"), як попри власне бажання йти.\nЦя подорож для нього нічого не символізує, не означає, навіть життя.\nВсе просто: ця подорож і є для нього життям.\nОсь я.\nІ ось моя подорож.\nЩодня мені доводиться вирушати в невідоме, незнане, досі не бачене.\nЯ навчався чомусь і забував щось, я слухав і чув, дивився і бачив, зрештою, я багато читав, і мені гадалося: "ну, нічого, не дуже й хотілося знати про це або ось це. Я проживу й без цих знань чи уявлень, бо, попри свою необізнаність в теорії, я чудово знаюся на людях. Я розмію жінок і їх почуття. Я розумію стосунки чоловіків і жінок — цього достатньо".\nАле одного разу я зустрів свою Жінку, свою Зорю, свою Звабу і Натхнення.\nІ тепер щодня іду до неї.\nПрокидаючись і засинаючи, і тоді, протягом дня і ночі, я повертаюсь до неї.\nЇї неможливо розгадати, як загадку, чи освоїти, як мову.\nНеможливо й призвичаїтись до неї.\nНеможливо звикнути до щастя.\nТепер, щодня я вирушаю в свою дорогу.\nІ нікого не кличу з собою, бо цю дорогу маю підкорювати сам.\nКрок, крок, іще крок.\nЗовсім неважко бути собою, бути щирим, бути обізнаним і людяним; часом потрібно бути ввічливим і тактовним; обачливість теж інколи не завадить.\nІнколи, як тепер, мені здається, що не можна побудувати стосунки на слабкості, і так само не можна — на силі. Опановувати не витримку, а вміння жити гармонійно.\nУ життя гармонія складніша, ніж у найаванґарднішого джазу, але можна, можна не опанувати її, а відчути.\nНе хочу нічого ламати. Хочу творити. Для неї і разом з нею.\nДавай почнемо все спочатку, адже завтра буде новий день.\nЯк звуть мене, ви знаєте.\nА у моєї коханої — прекрасне ім'я.\n[[Лідія]].

Навіть тепер, коли ми звикли до стандартизованих шрифтів, і схильні обирати //набір//, а не //[[письмо]]//, вони оживають під нашими пальцями: дивовижне перетворення літер на [[слова]], а Часом навпаки — перетворення слів на літери, збурює нашу свідомість, і за звичними обрисами Arial, Verdana, Tahoma, Times, Georgia, і, може ще Garamond ми відчуваємо рух руки, що виписує, вимальовує слова, що в порівнянні з ним якась Ekaterina Velikaya здається невдалою спробою оживити труп; часом це наша власна рука, що пише в зошиті //на косу// лінію; кулькові ручки, металеві пера, інколи — різної ширини.\nЯ згадую, як виглядають слова, написані коханою — впізнавані й близькі, вони теж єднають мене з нею.\nЯ люблю впізнавати особливу манеру письма Олексія, Сергія, Богдана, Євгена.\nМене хвилює ідеографічне письмо. Більше того, мені здається, що всяке письмо за своєю природою є ідеографічним — навіть уніфікація написання, пропагована нашим недоелекртризованим світом, не може до кінця позбавити [[літери]] індивідуальності.\nПоліт [[лінії]], немов політ думки — мрія на своїх чорних крилах повільно летить над полем, як чорний, чорний сніг сну.

в світі, де всякі відношення нарешті визнано суб'єкт-суб'єктними, з'являється новий і цікавий тип взаємосполучення: місце цілісного, однорідного суб'єкта, що породжує світ, виступає в якості родового начала, посідає штрих-пунктирна MultiplyIdentity - мультиособистість. [[ми]] - спільнота співособистостей мультиперсонала - не завжди знаходимо спільну мову, але не завжди ми можемо знайти їх бодай теоретично: розвинути субособистість до абсолютно автономного рівня, себто дати волю власній шизофренії, насправді дуже нелегко, тому більшість із нас є особистостями утилітарними, відтак - фраґментарними; ніби прилад для ходіння, що складається тільки з ноги, одначе асоціюється з усім тілом. мультиперсонал виступає єдиним цілим, але це ціле зовсім не нагадує абсолютне ієрархічне панування тіло- і духобудови раніших часів: наче колонія поліпів, це тіло росте одночасно в будь-який бік.\nі ця [[Повість]] теж - не зважаючи на попередньо визначений порядок колись давно написаних фраґментів - вона не тяжіє до них; їх не притаманна гравітація, що тягне читача від початку читача з прискоренням вільного падіння.

молодості здається, що життя прекрасне, і [[смерть]] теж повинна бути прекрасною. що ми знали? що ми могли знати? смерть видавалася нам солодкою і п'янкою, самогубці видавалися нам артистами, що досконало завершили свій шлях. можливо, дійсно, все життя є підготовкою до смерті - але вона не має ані справ, ані стосунку до того естетського спліну, котрому ми віддавали свої наївні та юні поривання.\n----\n{{{Це могло трапитися з кожним}}}// — думав Павло, — //{{{тільки не зі мною}}}.\n----\n//Ми готуємося до смерті\nщоби наші тіла розпростерті\nпромовляли [[слова]] відверті\nчерез пащі роздерті//

[[Ім'я]], що повинно знаходитись на обкладинці. З ним, цим іменем, пов'язані [[владні посягання]] на цей [[текст]].

\n\n\n----\n//Нехай візьме свою трубу Місяць,\nМісяць - прозорий кокон Сонця.\nЯ його викликаю.\nОбидва готові грати, ми будем битись\nЗа твої очі, вологі й дикі,\nОчі далекої квітки,\nТривожні й глибокі,\nЯк наші з Місяцем душі.\nІ хай впадає пелюстка\nБілого неба - \nМісяць вже вибуває.\nАле я знаю вибух твоїх гарячих вуст,\nЯ продовжую грати.//\n----\n\n{{{Місяць — це ілюмінатор. От тільки дивимось ми назовні? Чи всередину?}}}

\n\n\n\n----\n//Щасливий місяць висне над столом\nстоловий місяць висне під вікном\nпрозорий місцяць висне з-під небес\nдалекий місяць висне з-за колес\n\nто висне місяць наче чоловік\nпо висне місяць важелем повік\nто висне місяць як самотній рок\nто в ніч мою [[Господар]] робить крок//

\n\n\n\n----\n//а може вночі коли вітер колише вишні\nі Місяць по небу у бричці пливе неспішно\nнад Місяцем високо там де лише Всевишній\nпробачать нам наші гріхи майбутні й колишні//

Не треба [[говорити]] — мовчи.\nЗатули своїми руками мої очі, своїми губами мої губи.\nЗакрий мене від світу, стань світом моїм.\nСховай мене від світла дня і ночі. Стань світлом для мене.\nСтань моєю водою. І моїм повітрям.\nІ моїм гострим місячним сяєвом, що ночі шовк протинає.\nПоринь у мене, а спогади свої покинь.\nЗабудь, що є час.\nБо прийшла повінь, що її називають Пристрасть.\nБо прийшов огонь по своїх огнепоклонників.\nБо полилося вино цілунків і війна статей вимагає нової жертви.\nЗабудь про мене і про себе забудь.\nЗабудь.\nНе треба нічого казати.\nОбійми мене і мовчи.\nПоцілуй мене.\nЗакрий мої очі.\nОбійми мене і мовчи.

----\n{{{Речення, які представляють різні функціональні режими, не можна перевести одне в одне, проте з них можна побудувати ланцюжок, якщо це припустимо жанром дискурсу, до якого вони належать... речення - це ефекти поверхні, відділені одне від одного за допомогою «ніщо», тому, коли відбувається забуття «ніщо», виникає можливість поєднання речень у межах конкретного «жанру дискурсу»: одне речення отримує статус попереднього, інше - «наступного». Кожне речення оточене розривами «ніщо», які маскуються системами пов'язаних між собою випадкових речень різних функціональних режимів...}}}\n----

\n\n\n\n----\n//Зачіску робить біля дзеркала,\nтоне у хвилях волосся.\nПризбирує, відпускає - \nрозпадаються вільно думки, \nі тіло відбивається у дзеркалі,\nмлосне.\nПризбирує, збирає - \nзнову розлетяться в різні боки\nлінії і пальці, і вуста, і груди, і плечі - \nвідтиснеться у дзеркалі\nзаблукала, щаслива.\n\nНакатами хвилі волосся\nзаливають усе єство.//\n----

[[Повість]], вість, повідати-оповідати, відати-знати... загадки, а може, пастки жанрової ідентифікації, які розставляє [[автор]], і в які неодмінно має потрапити [[читач]]: чому? Чому так, а не інакше? За кількістю сторінок (10) [[твір]] наближався до оповідання, але - [[Повість]]. І [[текст]] не дає відповіді на такі запитання.

[[ми]] не любимо [[Повість]], і в цьому немає нічого дивного. це нудно, це нецікаво. no fun. а нам - що нам подобається? ми живемо у спахалахах світла, у словах, між якими [[ніч]], [[ніщо]], і темрява нас лякає.\nмова Повісті темна, як темною буває людина нерозумна й неосвічена.\nнаші ж [[слова]] темні настільки, наскільки може бути темно піля яскравого спалаху, після сліпучого світла.\nнашою мовою можна було б написати герменевтичний трактат, але він би не дарував жодного абсолюту, ні. тільки можливість ще раз спалахнути. \nще раз згаснути.

[[предмети...]] чітко вибудувались у своєрідний [[порядок]]. серед названих в цьому порядкові предметів кожен претендував на //[[деталь]]//, а деталь, в свою чергу - на [[предметність]].\n----\n[[список]], укладений раз і назавжди. [[реєстр]], що пов'язав [[слова і речі]]. або [[навпаки]].

Відтепер Смерть не можна назвати нашою спільною материзною: вона не одна для всіх. У світі інтровертів Смерть підкоряється правилам гри; вона стає більш пластичною, вона індивідуалізується для кожного; її можна персоналізувати, обрати свою і тільки свою тему, оформити її у свої кольори.\nМи опромінюємося мобільними [[телефон]]ами, комп'ютерними моніторами, ми вдихаємо відпрацьований автомобілями газ, щоби нам стало веселіше; ми часто працюємо в умовах, несумісних зі здоровим життям або й життям взагалі; ми їмо токсичну їжу; нам говорять, як це вже заведено здавна, що «нічого не трапилось».\nСмерть приходить до нас нечутно на своїх м'яких лапах.

Війнуло вологою й холодом, [[вітер]] проймав [[ніч]], ніби коханку. [[Світло спалахнуло і згасло]], і на коротку мить розірвало темряву, щоби можна було побачити вологі стіни будинків і провалля під'їздів. Подвір'я, встелені [[мовчання]]м, кликали до себе, як пастки, в котрі ми завжди радо прагнемо потрапити.\nЗдається, не горіло жодне вікно, не було чути жодного голосу, не було чути жодного звуку, котрий можна було би пов'язати з людиною: ніхто не ішов, не шепотів, не скрадався цими безмежними хвилинами самоти.\nІ десь далеко, позначаючи у тьмі горизонт, горів одинокий вогник цигарки, але навіть віддиху не було чути, немовби й там причаїлася не людина.\nЦе місто належить темряві, і пощезне разом з нею.\n----\n - а що тоді? - запитав [[хлопчик]], сидячи на березі річки і намагаючись зігрітися попри цей серпень, що укрив їх обох.\n - тоді постане місто світла.

Я пив. Я сварився зі "старими" та "надійними" друзями.\nЯ не довіряв нікому і навчався байдужіти до всього. Наше [[все]] — то є тільки гра, не більше.\n\nВсе від самотності.\nПрокидаючись зранку п'яним, стоячи під дощем, я не встигав подумати про те, чому люди стають пияками. Слухаючи чиїсь розповіді про вживане колись LSD, не міг думати про те, що сам не вживав і певно вже не доведеться.\nДвоїна світу, відчайдушна спроба його зірвати зашморг, вилітають слова з мене, вилітають... \nНіщо в цьому світі не пов'язане, і страх перед тим, що такий зв'язок може бути, народжує в муках ненависть.\nСтрах того, що мене ніхто не любить, разом із внутрішнім гаслом: «Не любіть мене! Пішли ви всі! Ненавиджу!»\nСтрах того, що це неправильне життя, в якому нічого не складається, буде збіса довгим.\nСтрах перед тим, що ти змінишся.\nСтрах перед тим, що все залишиться так само.\nСтрах перед тим, що хто-небудь дізнається про твої ганебні таємниці, про всю твою ницість, змішуваний зі страхом того, що не буде з ким поговорити, висповідатися, не буде кому мене ошукати і я не зможу стати ошуканцем.\nМерзенний страх — стати невдахою у власних очах, в очах колишніх "друзів", у всіх на устах...\n

Або не кінець.\nАбо один з кінців - [[телефон]]них дротів, дротів колючих, дротів для дротоходів, для замінованих будівель; один з «усіх кінців»™; один з показників можливої конечності, що його цілком можна не помітити: так [[ми]] слухаємо музику, яку нам дають, не знаючи, що це за музика; ми читаємо книжки, які одразу ж забуваємо, і щодня проходимо повз міріади облич, кожне з яких може стати останнім, яке ми побачимо. А що потім? Нас викрадуть іншопланетяни? Будуть ставити свої досліди? І підійде старий уже [[Елвіс]], прошепоче нам свої магічні [[слова]], присипляючи нас, присипаючи нас білим порошком - «ось, цих уже можна їсти».\n\n— //Я знав, що це — кінець//.\n— //Але це ще не кінець//. Або, принаймні, не зовсім кінець.\n----\n... і, вже згасаючи, свідомість підказала рятівний варіант: //Alt+F4//, //Ctrl+X//, //Shift+Q//, а пальці впевнено опанували //Ctrl//, //Alt// та //Delete//, мов рятівні важелі космічного корабля, що мали знайомі імена: здається, саме так звали братів, що нібито мали заснувати місто на горбах...

Від самого початку [[Повість]] не можна було вповні назвати твором прозаїчним; однак ставлення до визначень на зразок "//[[поезія]] в прозі//" у мене завжди було неоднозначним.\nТому - вірші.\nВірш [[нам добре вдвох...]] було написано [[миколян]]ом спеціально для твору.\nІнші вірші в силу прагнення розмити, а не зруйнувати стилістику, добиралися з того ж часу, або імітувалися. Де "оригінали", а де "підробки" - секрет :).

Від самого початку [[Повість]] не потребувала зовсім ніякого коментаря. Дивною була б сама думка щось коментувати - тим більше мені, тим більше тоді, коли я забув, що і як саме писав.\nТому можна виділити кілька нашарувань того, що називається тут //[[коментар]]//:\n**псевдокоментар: я не хочу сперечатися з кимось в галузі теорії, прагнучи більше зробити на практиці;\n**псевдотекст: те, що повинно зруйнувати [[Повість]], яка мені особисто не дуже подобається в тому вигляді, який [[вона]] має "історично";\n**псевдоесеїстика: ремарки, що, можливо, зовсім не стосуються твору, але вже є невід'ємною складовою тексту;\n----\nЦе цікаве заняття нагадувало ведення [[журнал]]у: за довгий період [[мовчання]] MykolanZajbatsu підібрав достатньо слів, і тепер було необхідно, розмиваючи усталену стилістику й [[цілісність]], зробити [[твір]] більш читабельним - настільки, аби його міг читати [[автор]]. а ще - перетворити [[твір]] на [[текст]]. але ця [[ідея...]]

[[Повість]] мислилася [[автор]]ом як потенційна HypertextFiction, тому й писалася відповідно. Точніше, навпаки: в силу того, що [[миколян]] в час написання Повісті не мав досвіду написання прозових творів значного обсягу, то й [[Повість]] писалася як набір фраз, кожна з яких створювалася "на льоту" і при потребі переписувалася повністю. Деякі з цих фраз не увійшли в канонічний текст-читання.\n----\nграючись у текст-письмо, [[я]] прагнув вийти за межі автореференційності, приписуваній [[гіпертекст]]у.\nтому модифікація Повісті до даної версії відбувалася в кілька кроків:\n##Перенесення нодів твору у середовище TiddlyWiki\n##Розмічення нодів тегами {{{але позаяк цього мені видалося замало, то далі все відбувалося так:}}}\n##Я ще раз пройшов крізь твір, перетворюючи якісь [[слова]] або репліки на покликання до ще неіснуючих нодів\n##Частина цих нодів створювалась традиційним чином, в прив'язці до ''місця'' розташування лінку\n##Частина нодів писалася в прив'язці до ''назви'' самого ноду, щоби можна було дещо розширити твір, і водночас залишити межі коментування\n----\n//думаю, що деякі з нотаток, розмічені тегом //як//, буде цікаво прочитати//

Якщо правильно придивитись, то улюблену, а може, [[іншу книгу]], можна розглянути як набір банальностей і штампів. \nВ наш час, коли не залишилось першоджерел, тим не менш, завжди залишається якийсь бідаха-[[автор]], який переймається власною вторинністю: [[все]], бодай, вже сказано до нас; але, якщо я не помиляюсь, цій фразі далеко не одне століття, і [[вона]] сама входить до класики банальностей.\nІ ми любимо, їх, ці фрази, любимо й приймаємо пласких і неглибоких героїв, або героїв з "обмеженою глибиною", як "обмежено множинні тексти" наших улюблених книг і фільмів, серіалів і картин, котрі ми пов'язуємо між собою лиш нам одним відомими зв'язками...\n----\nТак і тут: деякі фрази просто потребували продовження: зустрічаючи їх, ми немов зустрічаємо старого знайомого, з яким маємо свою історію й свої стосунки, і хоч зараз у нас зовсім інше життя, тим, не менше, ми не відмовляємо у [[пам'яті]].

Все відбувається дивним чином. Я завжди дотримувався думки, що орфорграфія, коли йдеться не про елементарну грамотність щоденного письма (яке не обов'язково повинно відбуватися саме щодня), а про побудову художнього тексту, сильно залежить від стилістики. Більшість із нас вже не читає все вголос, тому пунктуація, в моєму випадку, повинна слугувати якимось химеричним потребам смислової та візуальної композиції.\nЩо ж до орфографії, тут справа складніша. Частина фраґментів повністю позбавлена "великих" літер, частина ні. Чому? Теж, скоріше за все, справа стилістики. Я, на жаль, не відстежую, і не фіксую тих віртуальних складових, які задіяні в написанні //Повісті//, обираючи за "автора" мейнстрімну на даний період, залишаючи право писати одні шматки Так, інші — так. Хіба (не) може бути, що вони розділяють все написане на дві окремі історії?\nДивно якось, правда?

А сонечко вранці залишало свою самотню хатину та йшло собі блукати в небі, оминаючи кущі хмаринок, співаючи дощових [[і]] теплих пісень. А ввечері [[Місяць роз’їздив Чумацьким Шляхом]] на своїй – білій з блакитним і синім – бричці. А [[я сидів у своїй кімнаті і чекав телефонного дзвінка]]. І задзвонив [[телефон]]. І був [[день]].\n

автор, цар і © класичної - буржуазної - літератури, бренд, під яким продають твори (погодьмося, що частіше продають автора, ніж книгу), в середовищі під назвою [[гіпер]][[текст]] перетворюється на [[дизайнер]]а, що розробляє [[шляхи розвитку сюжету]], і робить це з позицій зручності (UsabilityGuides), або ж користується своєю волею для того, щоби заплутати [[читач]]а (AuthorityGuides).\nі наша позиція, безумовно, пов'язана з... чим; [[ми]] взагалі маємо [[великі проблеми з егоїзмом]]™.

тут вступає RolandBarthes:\n----\n//Вот языковой трюк: едва успев воссоединиться с тем, чтобы {{{высказать себя}}}, целокупное тело вновь вынуждено обратиться в словесный прах, распасться на мельчайшие детали, превратиться в однообразный перечень собственных компонентов (TabAll), рассыпаться на кусочки: язык разрушает тело, возвращает его к состоянию фетиша//.

[[близько роковин]] Павлової смерті [[я зустрів кількох старих друзів]]. Це вийшло не спеціально, а таки доречно – спогади розгортались [[у книзі]] дедалі ширше, захоплюючи уже й інший [[час]], закриваючи [[все]]. А [[ми]] сміялися, згадували старі часи, і я думав собі про… [[Щось гадалося мені таке невиразне за плином подій]].\n[[Відслонюючись від себе]] вином, я бачив, що [[про Павла я не написав нічого]], та, власне, і написане – радше, [[намислене]] – все лиш пустий відгомінок.\nГоворили про Леся, його останнє, і напівп’яно-захоплено цитували: //[[нам добре вдвох...]]//\n

блюз - це ім'я сороміцького бога, в якого багато дітей; блюз може бути багатим і одноматнітним, чорним і білим, як день або ніч, придорожнім, важким. його хода має специфічний ритм, його цілунки - специфічний присмак. він любить торгуватися і просити; немов екзотична хвороба він завжди знаходить своїх жерців.\nвін може бути попсовим але ніколи не зможе бути попсою.\nну, десь так.

брати - їх завжди двоє.\nабо, можливо, четверо.\nя і мій брат за люстром.\nвін і його двійник.\nможливо, приходить ще хтось, з потойбік відображення, як TrickyTheKing - не віриться навіть, що той, невловимо схожий на мене чоловік, є водночас моїм братом-//навпаки//: всім відома історія про те, що рухаємося ми в протилежні сторони - якщо мені скоро 25, то йому вже 52, незважаючи на те, що ми постійно народжуємося, точніше, створюємо собою числені родинні зв'язки, які годі вже й пояснити. що робить він, коли я вранці збираюся поворожити, випльовуючи на гладенько-білу поверхню власну кров? - можливо, в цей час він, навпаки, її ковтає.\nколись я потрапив у місце, де зустрілися четверо з нас - два дзеркала були розміщені під прямим кутом, і той, що був між двох інших, якраз навпроти мене, підняв, як і я, праву руку на знак привітання, або, можливо, щоби показати порожню долоню, з якої час зітре згодом навіть зморшки, як зтирає він сліди самотності з обличчя.\nя люблю вмиватися гарячою водою, такою, щоби обпікала лице, такою, щоби можна було зрозуміти, наскільки тонку маску я вбираю для того, щоби зустріти себе.\n

між ними завжди тонка межа - не зважаючи на [[все це]] спекотне літо, на цей жар, що спалює і оплавлює мозок, на принади примар, породжених спекою, на вимріяні пагоди з води, повні золотих рибок і прохолоди - між ними завжди тонка межа: так міняться обриси горішнього світу у воді, як осінь є відображенням весни, чи може, навпаки, весна - це тільки оповідка, передчуття майбутньої осені. так квітка передбачає плід, так [[смерть]] бруньок є тільки передчуттям смерті листя.\nв цю пору, а може, //в такі пори//, фарби і барви нестримно змішуються, без упину породжуючи нові кольори, а вночі, в самому серці твого сну виростає велетенське дерево всіх твоїх доріг, що, нетривке, м'яко гойдається на вітрі, і ти прив'язуєш себе до нього і продовжуєш іти.\nа весь інший час ти чекаєш

вересень - час народження, час воскресіння, хоча би тому, що це час мого народження, і, можливо, я воскресну, чи скресну колись - саме цього вересня, в цьому оберненому часі і в цій оберненій весні. ходити цими безкінечними вулицями, котрим не віднайти початку, і вже не відати, не знати, вже в передчутті сну віддати всі страхи цьому листю, що вже за місяць шепотітиме жовтою рікою на хідниках.\nя люблю вересень. я люблю тебе.\n----\nнавіть думати не хочеться, що цей вересень колись мине. ми з Оленою, точніше - я з нею, здається, ще не був такий щасливий. \n----\n//ці довгі, довгі дні, і ці дощі - для нас\nкрізь нас тече вода, мов час\nз тобою тут, у часі цім навік\nя твій, єдиний чоловік.\nі в світі цім, де час тече для нас\nзнайди мій [[дім]], де вечір ще не згас...//\n

весна — це тільки передчуття весни: ти ще не встигаєш прокинутися, а вона вже пішла; ти чекав довго, власне, це [[все]] — ти тільки чекав і нічого більше, але ти невчасно заснув, і ось — тобі тільки залишається передчуття того, що ось-ось вона має з'явитися і маленькі крихкі сліди, що ведуть від тебе, бо вона вже пішла.\n----\n//Тут була [[жінка]]. Навіть повітря\nвсе ще якесь жіноче. Книжка\nпахне жіночим. Трояндове вістря\nдумає про червоне. Панує тиша.\n\nТільки жінка вколола її, як ніж.\nСлід її тіла все ще живий в повітрі.\nМіниться шкіра вечора від доторку жінки,\nй навіть годинник безсило ворушить стрілками.

\n\n----\n//пити каву. чорнити зуби\nчитати з чорної кави літери чорні\nчорні крила як вії біле [[небо]] розчахнуть\n\nжити тут підкорячючись правилам згуби\nі вдивлятись в обличчя химерні й потворні\nщоб дізнатись як чорно чорні літери пахнуть//

{{{вона використовує багатовимірні лінеарні множини без суб'єкта і об'єкта, які зосереджено в плані консистенції і від яких завжди віднімається Єдине (n-1)}}}

що ж таке //все//, принаймні, тут?.. уявлювана [[цілісність]] — неможлива, непотрібна, жахлива конструкція, нагромадження слів, скупчення, плутанина?\n[[час]], [[простір]] — це все?\nпізнати у всьому одне і в одному — все: куди не рухайся, куди не йди, завжди ти потрапиш туди, де починатиметься лише твій власний шлях, твоя власна відповідальність, твоя творчість; матимеш добру снагу і йтимеш, бо ж чи не цього саме ми так прагнемо, завжди?

[[все]] ніколи й не буде написано. можна безкінечно подорожувати від лексії до лексії, передчуваючи появу //нових// шляхів, які могли би бути направду новими; можна безкінечно рефлексувати — себто спричинятися до рефлексів на поверхню твору; можна це, і це, і ще багато чого можна.\nможна уявити ціле життя як безкінечне говоріння, життя як історію, а історію — як розповідь: часом нам бракує слів, але головне, аби нам не бракувало досвіду (moedusa, moedusa...) для того, щоби зрозуміти одне одного.\n----\nі коли я кажу «//я люблю тебе//», щоразу ніби відчиняються нові [[двері]] — котрі насправді є; і так хочеться увійти до них, щоби новий день розпочався, як нове життя, нове життя — як нова історія, нова історія — як нова розповідь. інколи нам бракує слів, але нам ніколи не забракне цього етеру, в якому ми разом, ми однієї крові, однієї хімії — [[ти]] і [[я]].

точка усвідомлення.\n\nя причиняю двері за собою, і розумію, що я потрапив у якусь нову царину, де діють власні закони.\nя замикаю двері на всі замки; я замуровую себе там, куди я прийшов.\n\nя проходжу повз мить, котра відділяє те, що стається, від того, що було раніше.\nпроходжу крізь браму, котра відділяє подібне від відмінного.\n\nщось змінюється неповоротно, коли ти входиш.\n\n

до того моменту, доки ви, мій плеканий [[чительник]]у, не можете його уявити - його і не існує зовсім. аж ось - принаймні стать, ця [[машкара]], це [[тавро]] людської сутності - а вже далі можна збирати його образ, як пазл, як, власне, [[Повість]] - вона складається переважно з ненаписаних частин; а коли й написаних - хіба важать щось мої переживання? ось, для когось зблиснуть скельця окулярів, для когось - ні. комусь він здаватиметься струнким і юним, а комусь - огрядним, непривабливим, хоча це, звичайно, перебільшення - на відміну від реалій повсякденності, в літературі ми бачимо довкіл власного "я" у творі більше красивих людей, ніж навколо власного "я" на вулиці.\n\nя теж ніколи не бачив своїх героїв, але не кожного можу уявити настільки детально, щоби скласти фоторобот. але так, в загальних рисах... \n----\nхоча, звісно, цей нод - навіть більша вигадка, ніж...

\n\n\n\n----\n//Кон-кун\nсрібні дзвіночки\nкінь скаче у лузі\nвітер б'є у обличчя\nочі твої сміються//\n----

Говорити постійно, без упину, попри втому, попри ту страшенну втому, котра охоплює час від часу на дорозі.\nГоворити, говорити, говорити...\nГоворити — робити відлік, тікаючи від початку; говорити — словами відмежувати собі й відмежуватись від себе; говорити — кому?\n\nГоворити навіть тоді, коли вже все сказано.\nНавіть тоді.\nНавіть тоді говорити — говорити до тих, хто тебе не почує, але прийме з твоїми одвічними дивацтвами, з усім тим, із чим ти себе не можеш прийняти.\n\nГоворити всупереч власній ненависті до говоріння.\nГоворити — і сказаними словами потверджувати панівне мовчання.\nГоворити — випускати слова від себе і залишатись самотнім.\n\nГоворити так просто, говорити так...

чим далі рухатися від [[центр]]у, тим професійнішими стають вияви культури «на місцях». в точці початку відцентрового відліку подібні місця опосідають аматори, котрі є підробними [[Елвіс]]ами, підробними [[Корадо Катані]], — підробний цей [[джаз]] завжди нагадує щось, що уже звучало, якийсь постійно повторюваний мотив. натомість чим далі в хащі, тим менше залишається простору для локалізації якоїсь дискретної величини, і тому невеличкий оркестрик, котрий грає щонеділі у парку, може так само грати на іншому боці земної кулі в інші дні тижня; ці музиканти, які не грають подібні речі з партитур, ховаючи потому руки в кишені і розтоплюючись у тумані.\nтакий собі невиразний industrial, noise вулиць, фабрика неподалік, незмащені вікна в будинку навпроти, дзвінок до квартири #, двірник, що згрібає листя, рве коло землі туман в клоччя; коти біжуть по дахах, чоловіки за два квартали після напруженого тижня поспішають пограти у футбол; [[все це]] — до вашої уваги, шановні відвідувачі парку, зараз, музиканти лише прокинуться... ця труба повинна нагадати вам про те, як відчиняються двері хлібного магазину, два саксофони сидять цілими днями на лавочці неподалік від під'їзду, зайнявши стратегічні місця; музика лунає; нікуди не хочеться йти.

гіперкуб, гіпербола, гіперборея

[[гіпер]][[текст]] - це сон оповіді.\n----\nявище, відоме як HypertextFiction, на перший погляд, має історію, теорію і практику. але достатньо другого погляду, щоби зрозуміти - [[все це]], можливо, є десь, а тут, де ми знаходимося, є хаотичний набір подій замість історії та слів замість теорії і практики. події, що відбуваються, часто ніяк між собою не пов'язуються. і зовсім незрозуміло, добре це чи погано.

двері - двері свідомості, the doors (contra the windows), межа, що відділяє один простір від іншого; межа, що її можна перейти, маючи ключ.\nключ можна повернути в замку, часом його треба промовляти, часом - випивати, часом - відкушувати.\nодні шукають ключ, інші ламають замки, або й навіть самі двері, котрі можна розчахнути, штовхнути, відчинити обережно чи з ноги, вдертися крізь двері або визирнути крізь них (якщо вже можна вдертися крізь вікно).\nщоби потрапити кудись із моєї кімнати, я мушу пройти не менш як через двоє дверей; часто взагалі двері ведуть лише до якихось інших дверей, через певне термінальне приміщення, коридор-шлюз, що може пролягати як в межах якогось приміщення, так і поєднувати різні.\nінколи для того, щоби увійти, треба щось натиснути чи кудись подивитися.\nчасом ми потребуємо провідника - людини, яка знає, які саме двері нам потрібні, і, по суті, сама є ключем до них.\n----\nде вони, піонери дверей, котрі після настання світанку першими приходять до вас, першими вас торкають, прочиняють вас і зникають по той бік? які їхні [[імена]]?\n\n

двоє стояли [[на сходах]]. [[вітер]], що блукав самотньо вулицею, притлумлював їх голоси, і хоча розмову чутно було далеко, розібрати, про що говорять, не вдавалося й з кількох кроків.\n - [[ось справжня зброя]]. - говорив один - [[вона]] його переконає.\n - але його має переконати [[слово]]...\n[[я слухав...]] і однаково не чув нічого. [[лиш спраглий шепіт]] чоловічих голосів, котрий, здавалося, жив окремо від тіл.\nщось мало статися. щось мало трапитись. я знав це. один з них покинув тінь, і [[промінь сонця сковзнув халатом...]] інший залишився в тій темряві, що її дарувала полуденна спека.

На ранок зійшло [[сонце]]. Сіре на сірому небі, воно було майже непомітним, проте давало землі своє бліде проміння. Стінами пробігли ряди однакових вікон, де-не-де прокинулись [[двері]], заворушилися люди. [[Лесь]] сидів на кухні перед філіжанкою кави, розмислюючи над основами буття – що воно, власне, таке? Ще трохи повагавшись, [[випив каву]], поплентався до кімнати і заснув. Так відбулось єднання [[автор]]а зі своїм героєм. Ця замкненість у сновидінні, циклічність сну, де обидва виступали по черзі у всіх ролях життєвого дійства і, помираючи на жертовнику, водночас жили вічно – власне, до чого це [[я]] – ніяк не вплинула на них.Обидва спали спокійно, [[і]] прокинувшись не пам′ятали нічого.\nПерший доcвід завжди залишає по собі якесь неприємне відчуття. Тож чи [[весна]] була знадвору, чи [[осінь]] – однаково [[прекрасне]] відлунилось потворним, і десь в глибині тіла з′явилося самопокаранням. Я ніяк не міг вирішити, куди вмістити свого героя, він ішов степом? містом? Почнемо зі степу, [[місто]] ще трохи іграшкове, ненатуральне. Автор ще сам не вірить у нього. І хоч [[Лесь]] [[і]] сам трохи схематичний [[(ноги, руки, голова й тулуб –ото,власне, і все)]], нехай він таки іде степом. Степом у серпні.\n

[[Ми]] [[домовились]] зустрітися наступного дня.\nЯ визирнув у вікно: він ішов через двір до моїх дверей. Стояла суха погода, [[небо]] було ясне, яскраво світило сонце – [[була весна, а може осінь]]. Я чекав цього і був готовий, тому, не поспішаючи, пішов до входу, щоб попередити дзвінок у двері. Чомусь [[я не любив його]]. [[Лесь]] пройшов за мною до кабінету. У коридор нанесло золотого листя, і ми йшли по коліна у ньому. Сіли. [[Лесь]] був навпроти мене. Очі і волосся його потемніли. Губи чорно налилися силою, і коли я відкрив книжку, вони заговорили:\n- [[ми маємо вибір]]...\nЯ взяв до рук [[іншу книгу]], але [[Лесь]] поглянув на мене і сказав:\n- Я не хочу [[говорити]] про це.\nЩо ж, подумав я, що ж, і поклав її на стіл, де [[пахло мороком]]; [[він]] наче перетворився на шахову дошку – [[вечір прийшов, і тіні квадратово падали в кімнату]]. [[Я все сидиів]].\n

деталь - [[ось справжня зброя]], вважав [[письменник]], а може, [[читач, що належав письменникові]] - скільки разів вихоплювала [[вона]] з множини слів [[яскраве, мов біль, враження реальності]]. деталь мов [[доказ]], незаперечне свідчення реальності уявлюваного. деталь у PulpFiction майже [[завжди приховано від стороннього ока]] - і тим самим досягається очікуваний ефект, коли [[читач]] ототожнює реальність свого //[[я]]// з реальністю книги.\nа в поганій книзі, якою, можливо, є [[Повість]], деталь [[завжди не на своєму місці]]. ми не знаємо, хто повинен бути більш реальним - [[автор]] чи його [[герой]], але для автора показником реальності [[персонаж]]а виступають вчинки, сліди яких ведуть кудись поза авторську територію: наприклад, вірші //[[нам добре вдвох...]]// - ким вони придумані? не знаю. [[це було давно]].

як там?.. //«напрочуд химерний»//? нібито має власну мелодику, і, що називається, закони жанру, але так само навдивовижу різноманітний, часто - імпровізаційний, канонізований і апокрифічний водночас, він одночасно розростається в обидві сторони - комерційно-класичну й авангардну, постійно підкоряючи нові рубежі.

Дитинство переростає у юність, а [[його спогади]] живлять усе подальше життя. Десь на тому зламі квітучих мрій минулого відбулась моя зустріч з Павлом. Ми тоді всі хотіли бути дорослими, ах, як жагуче ми того хотіли, не знаючи, що час вже біжить уперед і відносить нас кудись на далекий обрій. А ми були наївні і шукали доказів дорослости, так само наївних тепер – і що ж, було таке, було. Серед безлічі шукань у провулках молодости виринула “[[Каварня]]”, у тумані наших уявлень, [[наче каравела з випнутим животом і грудьми, відкрита, наче повія]]. Любили ми у ній посидіти, любили, бо час зупинявся, час залишався назовні, а ми ставали такі легкі, мудрі, і шепіт кави і просвітництво вина пускали паростки в наших душах, що потім стануть густим плетивом, мережаним листом у книзі життя. Може, там був іще хтось, але для мене був один ***. Він був моїм першим коханням і першим знанням. [[Ми весело танцювали танець Смерті, не знаючи, як близько вона ходить коло нас]].\n[[А потім Павло помер]] [[у вінку з білих троянд]], що зів’яли в моєму серці усі, одна по одній, всихаючи у ньому шпичаками. Не знаю, що там було, але я бачив його по смерті. Один раз. З того часу я все повертаюсь до тої нашої мрії. Я не можу вийти. І [[вона]] поволі поглинає мене, залишаючи тільки [[Елвіс]]а, цього сяйливого красунчика, якого любив він, і якого ми всі любили. Ми зраджували йому темно й несамовито, але він був для нас один. Потім джаз. Потім настала тиша. І я почув, що виходжу з кімнати, і побачив світло. І я плакав. [[Я знав, що це – кінець]].\n[[Лесь]] зустрів Олену в парку.\n

\n\n\n\n\n\n\n----\n//дощ спускає до нас на довгих линвах\nкрапель рядки\nдощ невідворотно змиває всю нашу змагу\nзалишаючи на самоті\nми всі під цим дощем\nбіологічна зброя\nсамці і самки//\nні, ні, [[все]] не так, ну правда ж\n//лише майже так як нам хотілося насправді\nдощ\nце довга дорога з небес на землю\nдощ вплітається в нашу одежу наші [[слова]] наші сліди\nчасом дощ\nце все що у нас є\nчасом дощу бракує\nяк бракує стіни\nчи бракує ключа від дверей//\nні, ні, ні

так маргінал потрапляє до центру; піддавшись доцентровій течії, він вражається тій неохопній сукупності, що постає перед ним і поглинає його.\n\n----\nтак потім, уже перетворившись на старого, порепаного релікту міського утворення, на тяжкий віддих урбанізму, він гадає, що так було завжди, що він — плоть від плоті цього каміння, кров від крові дощів, які поливають його; він — дерево, що утворює затінок, голуб, пофарбований тінню дерева, будівничий, що прокладає дорогу і робітник, котрий приходить зі своїм знаряддям убивства, розцінюючи його як інструмент усунення перешкод на шляху.\n----\n\nмісто, місто — як тебе звуть?

це був дивний дім — у ньому завжди гостро відчувалась самотність і завжди пахло так, "нібито щойно згасло багато, багато свічок", говорила [[Олена]], піднімаючись сходами чи торкаючись стіни; якби це було //десь//, можна було б сказати, що "ми вибирали цей дім", з гордістю, яка притаманна тим, хто засновує традиції, відчуває себе "творцем історії" — але хіба це можливо? хіба не дім обирає нас, як звір, котрий не може покластися на швидкість і силу, й тому його зброя — це особливе терпіння, вміння чекати на жертву, плетучи численні пастки, майструючи загадки й опановуючи топологічне мистецтво: варто лише ступити на територію дому, як зміниться неповторюваний візерунок, як зрушить з місця велике коло образу, як почне мінитися [[горизонт]].\n

власне, читання "артистичне", не стільки як публічний процес, як приватне переживання, певною мірою завжди було явищем маргінальним, широко відомим у вузьких колах, і часто було так, власне, так було завжди, що ті, хто читали, ті самі й писали, хоча говорять, що існує інша аудиторія. однак зустріти таку може не кожен.\n\nяк випливає із самої назви лексії, [[говорити]] ми будемо про еволюцію читача — бажано, протягом останнього століття, література якого уможливила появу цього [[текст]]у: не зважаючи на те, що раніше, практично, іще зовсім нещодавно, читання було більш поширене і як розвага, і як засіб пізнання (розбір всіх можливих функцій, які читання може виконувати, і потреб, які воно спроможне задовольнити, нас зараз не цікавить), досить довго традиція малювала аматора читання таким собі "буквоїдом": це була бліда людина, часто — в окулярах, яка тремтячими руками брала книжку й читала її, досягала екстазу й катарсису, поклонялась їй: достатньо старий образ фанатичного читача, який приходить десь чи не з середньовіччя й зрештою набуває остаточних своїх рис у творчості романтиків, які взагалі любили подібні штуки.\nсучасний читач до всього ставиться простіше, він має більш здоровий вигляд, він може недбало жбурнути до рюкзака чи сумки свій улюблений покет-бук, він не потерпає від нездорової пристрасті, принаймні, до читання.\nі хочеться, дуже хочеться вірити в це.

улюблений блог, вирізки з "Кур'єру Юнеско" і "Кур'єру Кривбасу", фото й втрачені записи про прожиті дні - можна було зклеїти, змонтувати що завгодно, що би слугувало за правду, переписати будь-який епізод, і він різав, клеїв, збирав до купи те, що могло би бути, аби воно було.

[[знадвору]] ставало холодно. [[Я вийшов на вулицю]], і вітрини темно дивились на мене. [[Згасали ліхтарі]], занурюючись у темне плесо. Змовкло [[все]], і тільки думка, наче птах тіней, зрідка торкалась крилом до чола. Мені здавалося, що поруч йде [[Лесь]] [[і говорить моїми словами]].\nЗнаєш, каже він, оця прив’язка до кав’ярні – невірна.\n[[В усіх творах, які я читав останнім часом, фігурують кав’ярні]]. Ти, звісно, не шукаєш нового, але ж складається враження, що сучасність складається всуціль з кав’ярень. І [[оця дешева містика]] – кому вона потрібна? [[Я мовчав]]. [[Що мені було говорити?]] Всі [[слова]] наче витікли з мене крізь [[невидимий отвір]]. Я знаю всі твої страхи – сказав [[Лесь]]. Це [[дуже добре]], [[подумав я]], дуже добре, що [[ти знаєш усі мої страхи]]. Скло у вікнах тихенько повискувало від моїх кроків, а я [[ішов, стаючи все важчим, усе густішим]], – і вони розлетілись на [[порох]], не втримавши в собі резонансу\n

завжди хтось щось говорить. часом шум стає настільки потужним, що ти - раптом - починаєш сприймати його як тишу, і тоді можна почути як неспішно тече вода, і почути легенький дзвін еолової арфи, яку всі чомусь називають "//[[вітер]]//", почути, як до тебе говорить хтось, кого ти давно знаєш, хтось схожий на твого найкращого друга, і вам вже нічого не заважає.

Коли настав ранок, [[Олена]] вже була на кухні, готувала каву. Я ліниво потягнувся і вийшов на балкон. За балконом, на схилі неба, розпливався жовток сонця. Далеко внизу починало ворушитися місто. Я переступив поріг кімнати і поринув у забуття тіла й *** скриків. [[Викинуло мене на зупинці]]. Вітер розносив піщинки її волосся у пристрасні сховки пам’яті. Здавалось, [[Олена пірнула у сонце]], а потім вийшла з нього прямо в усмішку автобусових дверей. Це було так довго... Нестерпно палило сонце. Вже й [[автобус]] пішов, а я залишався на зупинці, схиливши голову, і мене потроху заносило кучерями піску, коли [[раптом я почув над собою чийсь далекий голос]]. Так відбулась моя перша зустріч з Лесем. Все, що я міг зробити, це хрипко викинути із себе:\n– Ну що, знайшов-таки?\nМи вирішили трохи прогулятися. Я дивився на нього, і помічав, що це добре. На якусь мить мені здалося, що я уже бив його, я кохався з ним, він був моєю першою жінкою. І раптом до мене повернулося жіноче лице з напіввідкритими запаленими вустами... Я відігнав ці думки і почув [[низький голос]]. Я чув, що це Лесів голос. [[Він говорив і говорив мені щось, і врешті я почав розуміти слова, вирізняти їх]]. Він розповідав, як пустився берега, дістався міста, знайшов мене – [[все]] чітко за текстом. На місці, де йшлося про тунелі, він знову повернувся до мене – цілком чоловічим обличчям:\n– Зайдімо?\nВиявилось, що ми стояли на перехресті, серед безмежного руху людей і механізмів. Ми прочинили якісь двері і увійшли. [[Це була кав’ярня]]. [[Я вже колись був тут]].\n[[Двері зачинилися]].\n

можливо, я висловлююся неточно або неправдиво, але [[це був мій шанс]]. не можу сказати, щоби [[Повість]] подобалась мені такою, як я її написав тоді, і зараз - збігалися б тільки окремі [[слова]], одначе мені видавалось простішим [[надати існуючому текстові нову якість]], ніж створювати новий [[текст]]. міняти [[твір]] не хотілося, і - до певної міри - я не зробив цього. себто [[Повість]] можна прочитати в тому порядку, який був задумав колись автор, і навіть в іншому - мандруючи уривками за допомогою тагів. але цього виявилося мало. і тоді MykolanZajbatsu висловив думку про [[коментар]]... не знаю, чи може бути одна [[дія]] деструктивною і конструктивною водночас - це [[справа теоретиків]], а ми, вочевидь, до них не належимо. однак, зізнаючись, що [[Повість нам не подобається]], [[ми]] хочемо зруйнувати її, і ця руйнація повинна стати народженням - народженням хаосу під назвою [[гіпер]][[текст]].

[[Лампа]] [[на кухні]] висіла низько, [[і червоний абажур екстатично розростався у напівтемряві]]. [[Лесь]] витяг з пакету дві пляшки вина. [[Олена]] увійшла – музика кричала до Леся з її стегон. Починався [[вечір]].\n

- ho4ew, ja napywu tobi lysta?\n - //M O B 4 A N N A//

[[Лесь]] кидав кроки, відбиваючись землею і небом в усьому безмежжі круглого степового цирку. Було вже не тепло, але ще не холодно, саме так, як і завжди, коли [[серпень]] поволі перетікає у [[вересень]] і спокійно пливе в часі, збираючи в себе корогви і рушники, чекаючи на птахів. Трави сумирно хилились, розтікались степом, обіймали Лесеві підошви, звивалися у своєму танку, і раптом понуро розбігалися від землі і піску, і згорали, звільнюючись від безсильного наслання свого тіла. Поодинокі [[дерева]] всотували в себе [[простір]], обертаючись разом зі мною навколо отвору сонця. А [[Лесь]] ішов задоволений, іноді радісно співаючи незрозумілих пісень. Але хто його почує? Та він і сам не думав про це. Ішов собі відриваючись від світу, відбиваючи землю і небо. І він ще [[не знав]], куди іде, а [[я]] ще [[не вирішив]].\nАвтор перегорнув сторінку й на горизонті з′явились якісь нові [[образи]] – наближалося [[місто]], і [[ліс]] тужно стискав у обіймах [[небо]]. Посивілі [[лінії]] згасали. Виринув [[вечір]]. [[Літери]] чорно розпливлись папером – настала [[ніч]].\n

[[Лесь]] ішов уздовж траси, то піднімаючись до самої дороги, то спускаючись в улоговини обабіч неї, і раптом побачив дві труби в бетоні, що пронизував горб шляху. Він зазирнув у одну з них: виднівся п’ятачок неба і пролітали обірвані листки хмар. Один листочок занесло йому під ноги; він узяв його до рук, а той виявився калюжкою води, що одразу ж просочилась крізь пальці і впала в траву. Трава увібрала її в себе, забубнявіла зелено, викинула невеличку квітку і вже висихала під нещадним сонцем, перетворилась на порох і полетіла геть. [[Лесь]] нахилив голову. У трубі нічого не було видно. Тоді увесь він нахилився, ліг на землю і поліз вперед. Його охопила наче якась дитяча цікавість. Спочатку було незручно. Згодом стало трохи ширше, а невдовзі він вже зміг підвестись на ноги. Назустріч йому випливало [[місто]]. [[Вулиці]], такі ностальгійні, поволі огортали його. Вони були мов лагідні зморшки на старечому обличчі. Від невеличких будинків війнуло історією і теплом. Ця наївна уквітчаність викликала в Лесеві почуття вдячності і дитячого спокою, мов опинився всередині вертепу. Він хотів уклонитися цим добрим домівкам, але дорога ішла під ним, вона немов би хотіла сказати все більше, вона закінчувалася і закінчилась.\nВін вийшов на широку магістраль.\n

«Лінії повинні співати» — говорив учитель письма.\n[[хлопчик]] старався, і під його рукою лінії оживали, вигиналися, ніби рослини, здатні самостійно мислити і вирішувати, що їм робити, здіймалися з місць, пурхали перед його очима.\nслово «[[юнак]]» випростувалося і виглядало на юнака.\nслово «[[жінка]]» змушувало серце битися частіше, поширюючи навколо себе спокусу.\nслова здавалися йому ожилими, а може, й були такими насправді.\nвін любив ці [[слова]], любив писати їх, і бачити, як міняться вони вже після написання, як починають жити своїм життям.

літери мов ті краплі, що з них можна скласти, як пазл, море. \nрухомі лінії, що міняють свою дислокацію, раз-по-раз з'являючись в очікуваних місцях.\nлітери, мобільні, наче ртуть, зібравшись у море, продавлюють землю, проламують, розламують її.\nвони ламають простір, вони розрізають передбачуване [[мовчання]] своєю каліграфічною довершеністю, своєю смислоухоплюючою, смислоповторюючою своєю сутністю - маленькі фігурки, що бігтимуть від нас і до нас, транслюючи наші надії, наші сподівання, нашу віру в поетику як можливий спосіб запобігання власній кінечності.

Ми маємо [[вибір]], куди піти – в [[туман]] чи [[морок]]. І жоден вибір не має порівняльної ваги, бо ніхто не владен змусити нас. Людина – то завжди звучало надто гордо, і тому [[мені страшно]]. [[Єдине, чого я боюсь найбільше – припинити існувати, розумієте?]] [[Я боявся і ненавидів тою найсильнішою ненавистю, яку породжує страх]]. Але ненавидіти – значить приймати і [[говорити]] тією ж мовою; належати і не мати змоги отримати свободи. А я іду геть, і знати Вас не хочу, і нічого чути про Вас. *** пішов – а я лишився у парковій ротонді. [[Був синій ранок]], [[грав провінційний оркестр]], [[і нестримно плакали скрипки]]. Листя опадало з дерев як уже непотрібна [[машкара]]. Я сидів, [[обіллятий ранковим сяйвом]]. [[Розмови не вийшло]].\n

— [[ми]] з тобою однієї крові. ти - і я.\n — я входжу в твій світ, до твоєї кімнати.\n — я поринаю в твоє [[мовчання]].\n — я розчиняюсь в твоїх словах.\n — я відкриваю двері.\n — а я - зачиню їх назавжди.\n — я - це [[ти]].\n — я...\n — ми з тобою однієї крові. ми - і ти. ти - і [[я]].

історія виникнення ніку ніяк не пов*язана з мережею. слово //миколян// як коротка форма від //миколян-анджело// закріпилося як назва людини на ім'я Микола Леонович серед найближчого на той час (точний час назвати не можу) кола друзів, і відтак стимулювало вищеозначену людину помічати цим ніком різні ділянки інтернету.\nZajbatsu ([[Дзайбацу]])- написання, очевидно, неправильне, але суть передає вірно. MykolanZajbatsu стало повною назвою та водночас вікі-ім'ям істоти, відомої як mykolan\n\nНайбільш популярні лінки, які миколян рекомендує для відвідування:\n[[сайт миколяна на народі|http://mykolan.narod.ru]]\n[[жж миколяна|http://mykolan.livejournal.com]]\n[[лінкосховище|http://del.ico.us/users/mykolan]]\n\nі для загального розвитку\n[[самвидав|http://samvydav.het]]\n[[найкращий критикан|http://rizonomad.livejournal.com]]\n[[у нас таких письменників, нажаль, немає|http://fuga.ru]]\n[[журнал, завдяки я знайшов цю віку|http://urbansheep.livejournal.com]]

ми прочитали книжку. ми подивились фільм. послухали пісню.\nми зірвали квітку, помилувались її красою, а потому залишили її - померлу красу, чия тінь вже [[нас не стосується]].\nа потім речі повертаються, пригадуються, звільняються від полуди забуття - щоби віднайтися, або - щоби помститися.\n\nі тільки деякі з них назавжди залишаються по той бік пам'яті.\n----\n\nі той, хто блукає цією історією, перетворює її на власне [[минуле]].

всякий зрештою приходить до свого дому — всякий його шукає, і, зрештою, знаходить, байдуже, по той чи по цей бік смерті.\nа [[дім]] приймає прийдешніх, місцевих і нетутешніх.\nкогось веде [[дорога]] — одна, вона ж єдино вірна.\nми ж ідем багатьма шляхами, і від того не зростає вірогідність того, що дім буде знайдено раніше, але відтак ми можемо знайти багато домів.

і дійсно, місто назавжди залишиться новим образом для нашої літератури - після шкільного курсу любові до читання виникає враження, що письменство - атавізм, оскільки воно не розкриває жодної актуальної теми - тільки соціальні та побутові; нічого особистого, говорить нам шкільний учитель - Hey!Teacher!LeaveTheKidsAlone!\n----\nсучасне місто не існує в літературі; немає образу великого - українського - міста, в якому міг би жити який-небудь український Бетмен, в якому могла б жити непартійна мафія.\n*як відомо, ледь не до кінця ХІХ століття міста практично не існувало, був тільки міф - що десь є місто, яке псує нормальну людину, перетворюючи її на інститутку;\n*було місто початку ХХ століття - прекрасно - маємо історико-літературну довідку на тему;\n*місто із середини і до кінця століття - це містечко, місто на краю міста, де живе колишня сільська інтелігенція, що позакінчувала великі вузи і живе заради великої мети: що Житомир, що Чортопіль - невелика відмінність;\n*українці також зуміли - в особі, скажімо, А. - оспівати європейські міста (скажімо, В.), в яких - чесно! - Україною і не пахне;\n*єдиний супермегаполіс, який мені зустрівся в прочитаному (і про це я згадав аж ось), знаходиться у романі «Диво», але він теж щодалі більше нагадує історичний меморіал;\nможливо, я помиляюсь. пишіть на пошту, радий буду дізнатися вашу думку з цього приводу, хоч тема мене давно вже не цікавить\n

я зустрів Елвіса. [[Я сказав йому]]:\n- Привіт.\nІ він сказав:\n- Привіт.\nЦе [[все]]. Але [[достатньо]], якщо хотів просто [[побачити]] його.\n

немає традиційного читання - є навігація. кожного разу, прокладаючи собі рух, ви обираєте свій варіант історії, водночас пригноблюючи інші варіанти, позбавляючи їх права на існування; той твір, який ви читаєте зараз, нібито говорить вам: "[[Єдине, чого я боюсь найбільше – припинити існувати, розумієте?]]".\nа інші мовчать.

//Нам добре вдвох. Мій розум провінційний\nНе знає ще ні світла, ні пітьми.\nІ [[все]], що є – таке ситуаційне\n(Чи то є ми, чи зовсім то не ми).\n\nНа мапі снять цілунки променисті.\nЦим снам пласким – останній наш уклін.\nМи пси, що пробігають містом,\nМи тіні голосів, ми пісня й тлін.//\n

гарна [[історія]] - це та, котра веде нас від народження героя до його смерті, а іноді навіть і далі, як, наприклад, серіал "Спрут" із Еніо Морріконі в саундтреці: в "Спрут-7", чи, скажімо, 8, комісара [[Корадо Катані]] вбивають, але світ не припиняє існувати, про що красномовно свідчить "Спрут-10", не зважаючи на те, що чекати воскресіння комісара, певно, годі.\n\nтак і нашого героя було народжено. муки, звичайно, були досить умовними: можна навіть сказати, що існувала попередня модель, [[гомункул]] [[(ноги, руки, голова й тулуб –ото,власне, і все)]], для активізації якого варто було лише сплеснути в долоні і сказати: "Встань та іди!"

і боявся, куди ступити.\nмав силу, і не знав, що з нею робити.\nзнав — і не хотів вірити у власне знання.\n[[день перший]], [[день другий]], [[день третій]], [[день четвертий]], [[день п'ятий]], [[день шостий]], [[день сьомий]] — так минає тиждень.\nкожен цей день — окрема історія вагань.\nі кожен із них — окрема [[історія]] кроків.\nіти. [[іти]] вперед, намацуючи шлях, вивіряючи дорогу за внутрішнім, уявлюваним пульсом: сильніше, слабіше, ось...\nі з кожним кроком, кожним днем залишається, здається, все менше виборів - але ні, вони множаться, вони сперечаються між собою, вони змагаються за тебе, вони виборюють твій вибір.\nі ти можеш жити без них, гадаючи, що тебе віддано течії, колись давно, колись, коли іще [[минуле]] було твоїм сьогоденнням, і коли ти вдихав п'янкі пахощі тонких, дивовижних ліній, що ним судилося стати лініями твоєї долі

цей голос ніби пробивався звідтіль, де я блукав у своїх снах, важких і безкінечних, як сум чи самотність. це не був голос молодості, але голос пристрасті, що викувана в пекельному вогні чоловічої безпомічності й безпорадності, голос, в якому клекотала ненависть, голос, яким накликалося щось, чим ми ніяк не могли керувати чи розпоряджатися.\nтакий голос має невідворотність. такий голос має [[смерть]]. такий голос має TrickyTheKing, що може з'явитися тільки як анти-[[Елвіс]], як те відображення, яке люстро показує //на ту сторону//.

ніч - це не те саме, що й "день навпаки", скоріше - день навспак: на зміну ксилографії дня приходить печатка ночі, по новому перемальовуючи світ. якщо уявити, що цей світ має модель, то її перетворення в картинку відбувається за зовсім іншими правилами.\nне діють звичні правила письма, графіки; інакша гравітація, інші горизонти очікувань і сподівань.\nніч менше показує - але більше залишає простору для фантазії - але в темряві не ховається нічого, [[все]], що можна сховати, знаходиться в сліпучому спалахові світла, в якому, наче зіниця в оці, знаходиться силует.\nхто вона, ця людина за сліпучим сяйвом?\nа може, це зовсім не людина, може, це річ.\nа може, це навіть не річ, може, це просто отвір у світлі, крізь який просвічує рівномірно чорне й учтиве тло ночі.\n----\n//ніч розливалася поволі\nнемов ріка яку лещата\nпіщаних берегів тримають\n\nі прокидаємось ми кволі\nцієї ночі дитинчата\nщо чорну шкіру пропікають//

одне слово жило в натовпі. воно міняло обриси, вуста, і перелітало від спраглих до наляканих, від твердих до схожих на екзотичні квіти. але за ним не було цілого. ніщо не єднало цих людей. адже [[Смерть - діло самотнє]].

[[Олена]] пропливала повз мене, наче [[пейзаж]], на якусь [[мить]] ми опинились достатньо близько, щоб здалеку здавалося, ніби [[ми одне ціле]]. Але тепер вона відпливає від мене усе далі, далі… В даному разі я хотів би (чи, може, мені хотілося б), щоби це була [[пряма]], а не [[коло]]. [[Я вийшов на вулицю]]. Дерева, що мучились байдужним вітром, бігли кудись у [[небо]] – лунке, ніби голос всередині мене, що розповідав мені про Олену і Леся. [[І мені стало легше]] – я подумав, що [[може, то був і мій голос]], отже, не все ще втрачено в мені як авторі.\nЦя нескладна історія чужого кохання мала сумний початок і сумний кінець (LoveStory чужинців) – як і усі інші, пов’язані нерозривно з думкою автора про [[смерть]], [[смерть як неминуче завершення]] ілюзії нашого керування (і панування) об’єктних стосунків у світі. Ну-ну, скаже [[читач]], і буде правий. Я надто люблю описувати себе, наслідувати (ось він, мімезис) і [[паразитувати на собі]].\nТому [[найкраще, що можна зробити]] – це [[забути]] про [[все]].\n

- ось справжня зброя - і [[хлопчик]], якого згодом так нагадував [[апостол]], простягнув мені [[ніж]]. - ріж.\nі я різав на дереві, не знаючи, що [[шрами ці згодом не заживуть]].\n----\n - ось справжня зброя - сказав [[нікий чоловік]] іншому. - матимеш її [[ти один]].\n - добре, - відповідав другий. - [[Смерть - діло самотнє]].

немає у осені початку, немає осені кінця. це ірій, куди постійно я відлітаю. осінь - час мого народження. осінь - час, коли...\n----\n//Мрію про час, коли неба холодний плащ\nВідкриє таємне світло, спочите в палацах хмар.\nУ сплетінні двох наших дущ серпневі похилі дні - \nЧас, коли сумно стає в річках.\n\nНапівпрозорі води холодних твоїх очей\nВідають час сходження небом зір.\nДві достиглі пелюстки твоїх відкритих вуст\nВідають час надпотаємних слів,\n\nІ сходження вічне спокоєм манить снів,\nІ у чеканні є свій звичайний сенс.\nМрію про час, кли неба холодний плащ\nВкаже [[слова]], сховані в твоїх устах.//\n----\nосінь виростає з літа, отруєного серпнем, і починається з вересня, але не закінчується ніколи. і зараз можна стояти [[під дощем]] осені, і плакати її слізьми

пам'яті тих, хто завжди зі мною і нікуди не йде, присвячено\n----\nзараз уже кажуть, що наше мислення це більше пам'ять, а не обчислення чи розрахунок, але й без того мені б ніколи не спало на думку щось інакше\n----

Ти перегортаєш сторінку і — починаєш нове життя.\nЗавтра буде новий день, нове сонце, можливо, дощ, і на мокрому асфальті не залишиться слідів.\nНові люди будуть посміхатися тобі, а можливо, ти навіть їх не зауважиш, пересуваючись по якійсь із цілком //сюжетних// ліній.\nОчевидно, тобі відомий рецепт не тільки упізнання, упімнення, а й забування — ти не стираєш, не витравлюєш із себе пам'ять, натомість просто залишаючи щось — і десь.\nТи вмієш забувати, і тому там, там і там, — там, де ти побував — залишаються: книжка, парасолька, пальто, окуляри, записник, ручка, ще якісь дрібниці, які неустанно формуватимуть згадку про тебе у тих, хто забувати не вміє або не може.\nЗавтра буде новий [[день]].

- Справжня [[поезія]]... - [[Лесь]] задумався на якусь [[мить]], і після паузи продовжив: - справжня поезія не потребує пояснень.\nВиступ тривав уже близько години, але слухачі й не думали розходитися. Навпаки, облич ставало все більше, і [[аудиторія вже більше нагадувала натовп]].\n - Поезія... несе нам певну вість про світ; [[вона]] вказує нам на щось, із чим ми жили поруч, але не помічали.\nЛесь любив ці хвилини, коли, в проміжках між читанням віршів, він міг [[говорити]] будь-яку нісенітницю, а люди були готові спрагло слухати його низький голос, що часом хрипів, а часом - зривався на фальцет від напруження. Він читав свої вірші, наче якісь закляття, лице його розчервонілося і на лобі ясно проступли жили, що в них текла [[поет]]ова кров.\nЙого слухачі, серед яких теж було багато [[поет]]ів різного віку й уподобань, любили Леся за те, як він відкидав назад непокірний чуб, і, набичившися, поливав їх своїм красномовством.\nСтуденству він імонував як голос покоління, старшим письменникам з різних організацій здавалося, що він каже те, чого не змогли сказати вони, представникам органів було зручно працювати з його численими контактами - він подобався майже всім.\n----\nМи з [[автор]]ом стояли в кінці великого залу, і курили, в тій тиші, що западає серед найбільших фанатиків.\n - Йому варто було б запровадити свою віру.\n - Точніше, це була б єресь.

1 - 2.\nтато - мама.\n3 - 4.\nвидих - вдих.\n----\nякщо перебиратися від точки до точки, від вузла до вузла, від речення до [[речення]], ламаною й уривчастою, але все-таки лінією, натуральним рядом чисел, подій, предметів, людей, позначаючи їх міткою //done//, у світі, де все заскриптовано, де [[наратор]], як доля, визначає, хто вийде назустріч з-за рогу - неодмінно закінчиться [[все]]: гарне і прикре, любов і відсутність любові, життя і [[смерть]], [[слово]] і діло, час і простір. і тоді можна буде прогулятися по тонким линвам від ляльок до ляльковода - якщо він теж не закінчиться, якщо [[все це]] не перетвориться на "[[розповідь про кінець]]"

[[Я бачив двоє дверей]], але раптом зрозумів, що то – //вхідні// [[двері]], і мені стало [[невимовно]] легко, настільки легко, аби [[відчути, як проростає крізь мене трава]].\nТрава, що не має [[пам'яті]]\n

[[Предмети]] чітко вибудувались в чітку [[послідовність]]: вино [[і]] фрукти, високі скляні бокали блоками загусли на площині столу. Перед початком вечору [[час зупинився]], і ще довго тримав рівновагу, допоки одразу не звалився в [[ніч]]. І в темряві осередки світла створювали затишні кубельця простору, в яких точилася розмова. І враз – [[все]] зникло, розтануло, [[і]] не лишилось нічого. Повернення до [[ґетто]] стало народженням героя. Створений мною за допомогою слів [[і]] рухів, та усякої естетської гри, [[він]] трохи поворухнувся і вийшов назовні. [[Темрява зорганізувалась у довгу порожню вулицю]]. Сипнуло снігом, простягся холодний [[вітер]]. І так тривало до ранку.

Можна багато говорити про якісь естетичні категорії, але будемо відверті, я не маю такої компетенції, тому простішим буде говорити про приватні почуття:\nколи в середині все стискається аж до легкого видиху, коли раптово забуваєш про ритмічність власного кроку, і такі слова, як гармонія, ідеал, навіть на думку не спадають.\nЗамість цього листя летить, летить долі, прямо з неба, през гілля, а ти вдихаєш, глибоко, і не можеш до кінця вдихнути, і от там, в тому місці, куди не потрапляє повітря, залишається як скарб те, що потім, повторюючи і відміняючи в пам'яті, замикається на переживанні, яке літає над буденним.\nА естетика потім пояснює усе красивими словами.

як не дивно, оце тепле повітря, в якому [[все]] застигає в якомусь пренатальному стані, ніби й не очікуючи нічого, мовби рухаючись, але водночас залишаючись нерухомим, завжди асоціювалось у мене зі склом.\nми пливемо в рідкому склі: [[його спогади]] демонструють примхливі [[лінії]] слідів, що їх [[завжди приховано від стороннього ока]]. і вже там, за його глибиною, чи то за слізьми, які застують світ, ми хочемо бачити, як все розмивається, як зникають в мареві межі, щоби назвати це повітряною перспективою. ми хочемо вірити, що всі лінії врешті збігаються, що всі вони вливаються, наче ріки, в одну єдину крапку. [[Крапку, якою можна було б завершити усе, як це роблять самогубці]].\n\nплисти в повітрі і пити його, віддатися його течії, надихатися, захлинатися його самодостатньою повнотою, відчувати цей нічим не обмежений об'єм, або, принаймні, вірити в це. принаймні вірити.

//А ти прикинь ми мчимо на авті над трасою курява і раптом нас зупиняє [[Елвіс]]: ов, підкиньте хлопці тільки я в багажник убитий ну то ми мчимо і раптом вже на грифоні над Великим Каньйоном йо-майо а Елвіс висить з його трясця дупи з гітарою в руках і співає кльово свої пісні це у нього круто виходить лабати і тут ми з тобою летимо у космічному батискафі ну чисто тобі submarine а Елвіс за нами і він зупиняється на астероїді відлити а ми залітаєм хутко в бар і давай-давай тільки тебе не вистачає// – таким міг бути тільки [[Павло]]. Я потрапив згодом до тієї кав’ярні. Єдиним негром, що лишився, був чувак за стійкою, та й той був якимось до свійськості українським. А [[джаз]] я ще почув – мов заколисався в жаскому павловому голосі, що виріс у голосіння. За три дні Павла поховали. \n[[Джаз лишився мені]].\n

[[Промінь]] сонця сковзнув халатом і упав у пухку напівтемряву ранку. Як волого [[цілувало губи сонце!]] Заплющивши очі сиділа на підвіконні, коли вже розвиднялося і сонце, сонце немилосердне все ще пестило [[її]], але дедалі повільніше й глибше, докочуючись вже до того, що зазвичай не називається словами, а тільки під сонцем стікає повільно всередині душі. Вже очікувала вечірній холод, [[але нагрілися навіть кахлі у темній кімнаті]], заколихались і зникли, відкривши вхід у цупку сутінь, якій змогла дати тільки руку – але віддала її всю і, здається, охолонула трохи. Здавалося, навіть годиннику забракло рухати собою. Він тільки заглибив свою руку у її волосся, і не було їй кінця.\n[[Захотілося дощу, настільки сильно]], що уявила як краплі пружно котяться її тілом, проникаючи скрізь, віддаючи сили, лишаючи по собі якесь полегшення.\nО 5-ій вийшла на вулицю, і коли дерева обступили її, [[відділилася]] [[постать]], і спечені сонцем вуста раптом опукло обійняли її ім’я. Скоро настала ніч, охопила їх у нестримному наростанні нового знання.\nЯ познайомився з Оленою в парку.\n

\n\n\n----\n//Під дощем міняться знайомі риси,\nвід дощу набухає шкіра міста\nі вулиці довшають.\nІ кроки довшають теж, і вже\nсеред людей дощових ти не зможеш побачити\nнічого, крім власної розгубленості\n[[під дощем]].//

\n----\n''системный реестр''\n{{{База данных для хранения сведений о конфигурации компьютера. Реестр содержит сведения, к которым Windows постоянно обращается во время работы, а именно: \n\nпрофили всех пользователей; \nданные об установленных программах и типах документов, создаваемых каждой программой; \nзначения свойств для папок и значков программ; \nконфигурация оборудования, установленного в операционной системе; \nданные об используемых портах.\nРеестр имеет иерархическую древовидную структуру, состоящую из разделов, подразделов, кустов и записей реестра.}}}\n//із словника термінів довідкової системи віндовз-ікспі//\n

великий твір великого жанру. тлумачити й роз'яснювати читачеві, що таке [[роман]] ми не будемо - аби не додавати зайвих слів, яких з приводу й навколо роману сказано вже чимало - науковці й письменники, реальні й вигадані, постійно змагаються в розумінні того, що таке роман, яка його поетика, його минуле й майбутнє.\n----\nроман, на нашу думку, все таки швидше почуття, тому він і вимагає особливого //чуття//, в розтлумаченні якого наука і досі залишається слабкою жінкою.\n*народжений буржуазною епохою ("Дафніс і Хлоя", як і "Золотий Віслюк" - це не роман), роман час від часу переживає свою [[смерть]], або принаймні передчуває її. чи зникне він разом з буржуазним ладом, невідомо; однак форма більш нетривка, ніж зміст. і можливо, вже тепер, коли роман з масової істерії перетворюється на отруту для фанатиків, ця його цільність і велич, якої так не вистачає, здобуде нове втілення, в тих формах, які призначить час.\n*з іншого боку, роман завжди залишиться народним, непідвладним естетській слабкості, товаром, який сьогодні, як і завжди, успішно поборює витвори мистецтва для інтелектуалів.\n----\n//роман, який між ними було зав'язано, розвивався бурхливо: кипіла плоть, мовби передчуваючи пекельні муки; [[і в грудях йому стало млосно]] - любов наносила свої хаотичні удари, відлунюючись у тілі болем і задоволенням//.

[[серпень]] - прекрасна [[пора]]. я любив [[серпень]] за особливу [[прозорість повітря]], за незвичайну глибину перспектив; згодом - за зв'язок із словом //серпанок// і словом //серп//. серпень - [[літо]], але літо, що прощається з нами, [[дитинство]] любить цей час не так, як час безтурботного гасання зеленими луками, купання в річці, паління багать. у серпні вода вже холодна, і хоч [[ми]] радо купалися, [[вона не ставала від того теплішою]]; дні тонули в золотому сяйві, а ночі просили щоби вогонь пік сильніше.\nі все частіше [[Місяць]] можна було побачити іще вдень, ледве [[Сонце]] встигало сховатися за горизонтом.\n----\n//[[все]] пливе у серпні, у серпневому смутку\nвсе відживає серпні, такому нестерпному серпні\nми відходимо в тінь, у серпневий серпанок, у сутінь\nі осінь холодну передчуваємо цього серпня//

- cлово! скажіть мені слово! - [[чоловік немовби з іншого світу]], якого [[я]], здається, знав [[юнак]]ом, з лицем, котре мені здавалося знайомим - тільки зчорнілим, ніби розрізаним і зшитим наново, але зшитим неправильно, захлинався власним шепотом. \nвочевидь, йому не вдалося піти від бурі, і тепер його очі, червоні, повні піску, благально дивилися на мене.\n----\nі ніколи раніше мені не хотілося так сильно, щоби [[минуле]] пішло назавжди.\nщоби моє минуле розвернулося тут, просто таки переді мною, і пішло геть цією курною дорогою, яку поволі поглинала тьма.

\n\n\n\n\n\n\n\n\nгарні вени. мені й кров з них брали всього лише раз у житті, здається... ні, таки двічі.\nяк кров змішується з водою?\nяк безум бере гору над природою, над інстинктом жити — чи безум і є нашою природою, яку ми уникаємо?\nяк росте дерево, як світить сонце, як сміється дитина?\nперехожі йдуть — завжди.\nминає час.\nя хочу померти без тебе.\nтак, як інколи хочеться прокинутися після тривалого сну — невже щось є реальним без тебе?\nяк інколи хочеться плакати.\nтече вода.\nінколи хочеться просто побути в тиші.\nсмерть здається схожою на цю історію — вона починається там, де розв'язуються вузли, які поєднують ціле: я розсипаюся.\nі навіть тепер я бачу твоє лице.\nі мені хочеться промовляти твоє ім'я.\n----\nтепер ти знаєш — це я.\nповільно гаснуть барви.

сонце - вічко, яке показує пекло, комірка, сховок у всіх перед очима, але, безперечно, сонце - це викривлений місяць, його лиховісний родич.\nможливо, все не так, як мені щойно захотілось про це розповісти.\nі сонце, навпаки... навпаки що? тлумачити немає що, товкмачити немає чого, немає теми для розмови і позиціїї для суперечки: до подібного слова не варто ставитись як до образу, тому що це мегаобраз, і оминути його надмірність можна тільки залишаючи поза увагою числені неактуальні контексти. Occam stainless steel.\n----\n\n//Сонце, сонечко моє маленьке\nУ неділю встало раненько.\nГлянуло, глянуло — очі-вишиванки —\nЙ потонуло у душі...\n\nСміхом, дзвінко, дрібно заливалось.\nЧепурні листочки сміху відривало,\nГлянуло, глянуло — [[небо]] повне сміхом —\nЩире злото на вустах...\n\nДай мені, сонце, злото це дістати!\nБризнути квітом над зеленим лугом!\nГлянуло, глянуло — світ заколисався —\nЙ потонуло у душі...//

той, хто стикався з необмеженістю доступу до інформації, знає не з розповідей, що з часом починаєш [[сприймати]] її в кілька каналів, кожен з яких на певний час може ставати ''основним'', залишаючи інші ''у фоновому режимі'', але не припиняючи індексування, за рахунок чого й відбувається переключення каналів, коли те, що на фоні, стає більш актуальним..\n[[все]] було й раніше, але не проявлялося так явно: читаючи великий [[роман]] зі значною кількістю сюжетних ліній, нашарувань, читаючи про А, ми завжди готові знову впізнати історію Б, яку завбачливо тримаємо в пам'яті.\nдосвідчений читач знає, [[Як правильно користуватися штампами]]. наше сприйняття стандартизується - у відповідності до наших потреб - і ми готові у кожному сюжеті побачити сліди єдиного сюжету, який стосується нас самих.\n----\nтепер немає бібліотеки як сховища знання. є тільки плин

[[твір]], схожий на бартівський текст-читання, завжди є вотчиною [[автор]]а - того, якого прийнято вважати мертвим, живим або ще ненарожденним. [[твір]] пов'язують не так з Творенням чи Творінням, як з абсолютною владою, котру [[автор]] розповсюджує на всю територію твору.\n----\nале найбільш важливим (для //нас//) є те, що [[твір]] - це [[слово]] до певної міри //старовинне//, натомість [[текст]] - слово сучасне. [[письменник]]и до революції, скажімо, писали твори, а після - тільки тексти. [[письменник]], InScriptIdentity, пише книжки, а вже на твори чи тексти вони перетворюються завдяки [[читач]]еві. [[читач]] - цар і бог.\nдля когось найхимерніший витвір письменницької уяви залишиться просто літерами на папері, а хтось зітхатиме над бульварним [[чтиво]]м (PulpFiction), безкінечно блукаючи в його [[лабіринт]]ах.

пострадянські часи, на щастя, зробили наукову термінологію ще менш науковою, ніж вона була до цього часу, тому поняття [[твір]] і [[текст]] недаремно сприймаються як [["блізнєци-братья"]]: коли було написано повість, вона скоріше була твором, ніж текстом, і нині, нарешті, [[природа]] її торжествує: невідомо, чи дописано її, чи написано, що вона таке і хто її [[автор]] - [[миколян]], [[mykolan]], MykolanZajbatsu чи [[Микола Леонович]]: нині не можна сказати, що це псевдо (PseudoIdentity). Радше всі вони - віртуали (VirtualIdentity).\n----\nщодо понять [[твір]] і [[текст]] [[автор]] притримується поглядів Ролана Барта, які він висловив у своїй праці //S/Z//

мовчить телефон.\nтоді, коли здається, що довкола всі празникують — нестепрно чекати дзвінка. і відмовитись від цього неможливо.\nлише раз варто пропустити //свій// дзвінок, і вже тоді завжди будеш чекати.\nне побачити її, не взяти за руку — тільки почути.\nі в ту мить, коли ти знімаєш слухавку гарячою рукою, тебе лихоманить, ти не встигаєш сказати: "//Hello//", як душа ранить тебе, вилітаючи з тіла, вливаючись у цей неприродний зв'язок.

//ти схильна не вірити тому що я вірю\nсхильна мати рацію завжди, схильна\nдовіряти іншим, слухати старших,\nти краще знаєш де починається мій ранок,\nале про це ти ніколи не скажеш\nі якби я міг бути\nто міг би подарувати\nтобі найкращі перла світання\nтобі найкращі\nа так не можу подарувати\nнавіть прощання простого//

оце «один» міцно тримало Леся в своїх обіймах: чого би [[він]] не прагнув торкнутися, жодне не відповідало; не можна з певністю сказати, чи є час, якщо тобі немає куди поспішати, немає відмінності між "вчасно" й "запізно", бо немає іншого, щоби цей увесь відлік мав хоч якийсь сенс; не можна збагнути, чи є "я", бо межа цього "я" стає відчутною тільки з появою "//не-я//", з появою когось чи чогось іншого, кого чи що можна відрізнити; від кого або чогось — відрізнитися.\nі так само навіть тотожності він не міг для себе з*ясувати за відсутності відмінності — так і жив, рухаючись наосліп, навпомацки, прагнучи не пропустити зустріч із тим, хто розпочне гру.

Їх було троє: хлопчик, [[юнак]], і високий [[чоловік немовби з іншого світу]]. Можливо, вони навіть мали одне [[Ім'я]], але кожен завжди залишався тим, ким він мав бути, не перетинаючи межу того, іншого.

рухлива точка, що потенційно може існувати.\nмісце, що постійно міняє свої координати.\nчастина опозиції //центр-маргінес//.\n----\n\nмісце, на якому зосереджується увага.

[[час зупинився]]...\nа може, його й не було, про що знає старий Зенон: тепер ми можемо потрапити з одного місця у будь-яке інше; читаючи сторінки в своєму порядку, створеному за законами, що притаманні тільки йому, чительник вибудовує не-темпоральну конструкцію; жодної хронології.\nчас не лінійний, не циклічний; можливо, є соціальний час.\nє актив і пасив, є потенційні напрямки, але не можна сказати, щоби ми кудись зрушили\n----\nхоча, можливо, [[все це]] тільки вигадки людини для своєї іграшки - для старого кремнієвого друга, кращі часи для якого вже в минулому: бажання ап-ґрейду наштовхнулося на неможливість його: зараз уже не випускають процесорів під подібні материнки; отже, є зараз і колись? - неправда: та мить, коли я стояв на балконі проти тугої ночі, схожої на чорний, чорний, чорний шовк, із Оленою в обіймах; коли зі згинів нічної тканини виходили виткані й вишукані звірі; коли з відображень зірок у воді вилітало пташине братство; і блідий Місяць, мов декадент, в серпанку із хмар, сірих, як туш із водою, позирав сумно на своє багатство, що мало стати нашим спільним маренням, адже його було взято у спільники нашого блаженства; нашого прекрасного сну, котрий ніколи не знає про час - тоді триває завжди, і навіть зараз можна почути в тінях, що біжать за речами, луну того, що в них приховано, як у складках тканини\n----\nі якщо час - це тканина, то час - це сплетіння, яке немає нічого спільного з «погонними» метрами, яке немає ні початку, ні кінця, завжди готове перетнутися ще з чимось

час зупнився завжди. ми живемо у хаосі фраґментів - немає ні тепер, ні колись - тільки щось і десь; замість актуальної дати ми користуємося актуальними ключовими словами (TabTags) - і вони провадять для нас історію, наші відправні точки\nабо, інколи, ми дозволяємо робити це для нас - Ctrl+F або інший софт, котрий індексує світ навколо нас - пошукові машини випускають своїх ботів, котрі, в той час, коли ми спимо, «прочісують» нашу пам'ять, нашу свідомість на предмет того, що потім буде знайдено.\nми розганяємо нашу пам'ять, наш мозок тепер працює краще - він тепер працює інакше;\n----\nі для мене важлива стилістична відмінність між тією Повістю, якою вона була, і тим, що пишеться зараз; між тим оповіданням, яке оповідає про двір, що зник, і тим двором, яким він сьогодні є.\nа [[час]] вже не грає жодної ролі.\nрозкажіть мені про це

читати - рухатися від початку до кінця... поглянь на MainMenu - хіба цього ти хочеш?\n[[рух]] тепер замінила [[навігація]].

читач розважливо гортає [[сторінки книги]], бо кожна книга по-своєму - це книга [[буття]], і в кожній можна віднайти сліди всесвітньої мудрості. але часто у шум огорнуто сигнал, і часто розпізнаємо шум як сигнал.\nщо ж то тебе, навігаторе [[текст]]у цього, то ти вже знаєш усе. або колись дізнаєшся. ти, мудрець чи пророк, [[муж чи жона, однаково мудрий або ж мудра]] для того, щоби мати власний розсуд над тим, що написано.\n----\nчитач роздумливо [[перегорнув чергову сторінку]]. потім підняв голову, перевівши погляд на торгівця книгами:\n — що це?\n — це [[Повість]]. - відповів йому [[чоловік у халаті]], котрий поруч [[варив каву]]. [[Повість]], [[одне слово]]...

отож, який він, наш любий чительник?\nяким ви його собі уявляєте?\nвін, мабуть, носить окуляри? ні, ні, скоріше ні.\nа що ж, якщо це сучасний персонаж, може, скажімо, любити оці... японські мультики. та ж вони позбавлені японського духу! ну, може й не позбавлені. от одягається він все ж як персонаж якого-небудь східного футуристичного фільму — приблизно так, як хочуть одягатися підлітки, але природніше. можливо навіть, він носить костюм, або курить люльку, але йому [[все це]] легко дається.\n----\nхоча, безумовно, не це важливо. (а що ж тоді взагалі важливо?)\nпоки тривають дискусії про літературні покоління, про самоідентифікацію, руйнацію й відбудову, здається, що ніхто не говорить про традиції читання, про покоління читачів, про те, як саме читання стає субкультурою, вірніше навіть — розгалудженою системою субкультур: ось ті, кому подобається читати жіночі романи, ось зійшлись у бою любителі фентезі й фантастики; хто погано читає — дивиться собі комікси, хоча, певно, це щось зовсім інше.\nа ось ті, хто читає нові історії; ті, хто полюбляє "художнє" читання — часто вони слухають схожу музику (інколи взагалі складається враження, що всі сучасні "серйозні" читачі є "неформалами"), вони, читаючи, обирають книги як альтернативу... чому? отупінню? телевізійним серіалам "з бромом"? насправді, я погано уявляю, куди витрачають свій час люди, які не читають; приблизно так, як, за словами курця, "кожна невикурена цигарка робить робочий день довшим на 5 хвилин".\nне забути про популярний нині вислів — соціальна мережа: як правило, книжка потрапляє до нас від когось, хтось "дає наводку"; пригадайте, які саме книжки є вашим власним відкриттям? щоби вам ніхто не дав, не порадив, ви не почули десь, а, раптово осягнувши Дао в книгарні, придбали книгу, яку потім радили, давали, на яку спрямовували своїх друзів-по-читанню.\nза плечима більшості читачів — якісь спроби, намагання творити мистецтво. хтось до цього ставиться без зайвого фанатизму, а для когось сама можливість здійснювати подібні маніпуляції зі словами видається феєричною, і в жилах холодіє кров (гаряча), від цього химерного, і часом єдино-можливого способу самореалізації, в кращих випадках — способу порозуміння.

\n\n\n----\n''Чоловік''\n//Чоловік приходить Чоловік \nне [[небо]] – око без повік//\n----\n{{{з твору, який не було закінчено}}}\n

шляхи ці ведуть у різних напрямках. цілісності немає - і не будемо навіть уявляти, що нібито [[вона]] є. адже кожен StoryTeller прагне повідати свою історію - відтак і свою [[Повість]]. в заголовку попервах було зазначено [[двоє]], але варто задуматись, чи ж не більше їх?\nможна також спробувати прочитати [[все]], але це не означає, що це можливо - адже [[все іще не написано]].\nхоча...

неначе зрошені сльозами темними, [[сходи]] розростались, вказуючи можливі шляхи, мов ідеї; вони плутались, переплітались між собою, витісняли одна одну, як гілки дерева, як дерева у лісі, де стоять віковічні світовиди, котрі назавжди позбавляють світла молоду порость; і в абсолютній тиші падає велет, зогнилий і мокрий зсередини до самої кори; і не встигає порохнява влягтися на плями світла в тіні листя, як молоді пагони вже деруться догори.\nтак з непокори виростає рабство, а з вірності зрада.\nми висилаємо свої думки, мов птахів з листами, але пишемо листи вогнем.\n----\nу тому місті, здається, горів би навіть пил, вистачило б однієї жарини, що її міг би принести птах-листоноша. хмари облягли [[небо]], і не можна було побачити, неможливо було відрізнити тінь, що вкрила сходи, від проваль: шляхи стягувалися, дороги осипалися; все більше пилу ставало на вулицях, аж до того, що здавалося, скоро з пилу цього постане ціле людство.\nі тоді стане мало місця для нас.

я — перша точка відліку в нашому (завжди натуральному) ряді чисел: доки ми не вирізняємо «я», наш відлік триває, але нізвідки не починається, а вже поява «я» означає, що мешканці світу по цей бік від нас мають свої химерні відповідники по той бік, ірреальні, позбавлені тавра верифікованості; але //я// теж подільне: воно розсипається воно стає дріб'язковим, воно розмінює себе, і навіть вже не себе, а дрібніші свої частки — на дріб'язок, на мотлох, на те, що згодиться завтра; воно розмножує себе, копіює на клон-машині марки Xerox або Minolta, воно займає своїми аґентами щойно звільнені місця в кінотеатрі під відкритим небом, де [[машина]], полишена її колишніми власниками, колисається під мерехтіння екрану, світло якого змагається із сяєвом зір, і досить успішно — [[небо]], колись густо всіяне зорями, тепер не вітає нас щовечора, наче казкова печера, повна скарбів...

[[смерть]] одного з нас розірвала коло. мовби спало закляття: [[ми]] відчули себе чужими людьми, байдужими до життів одне одного. ми стали неприємні одне одному, але кожен, відчуваючи за собою провину в несподіваній зміні власної світобудови, спромагався на світську бесіду, розпитував про справи, про сім'ю, про як там у вас, відповідав на подібні ж запитання - відповідав щиро і відверто, так, як можна це сказати, знаючи, що тебе ніхто не почує.\n\nнаша зустріч була недоречною. але ми зустрілися. і сміючись, згадуючи //«старі часи»//, кожен із нас думав про власне [[мовчання]], про те, що ми оминаємо і уникаємо, граючися в довіру й відвертість, те, що нас роз'єднало, маскуючи свій страх смерті, свою безсилість перед цим страхом словами про //«наші життєві шляхи розійшлися»//. а потім наші життєві шляхи розійшлися, і з важкими думками кожен відбув у напрямку своєї самотності, щоби зігріти її своїм згасанням, котре нам чомусь здавалося теплом.

//{{{Чого ж стосується ця фраза?}}}//\nЯкої ланки — попередньої чи наступної?\n----\nМене дратувало це дзижчання, так, ніби голкою водили по склу, або, що вірогідніше, цю саму голку пхано було в мої мізки, саме там, де знаходився центр незадоволення, і що довше я жив у цьому напрочуд химерному місці, то більше й частіше міг передбачити прихід гостя, часто — некликаного, а часом і небажаного, такого, який уривався до помешкання наче наче вихор, що зрушував не предмети, а їхні, скажімо, тіні. І що частіше вдавалося попередити болісний для мене звук, то більш небажаними ставали гості, і той, котрий зайшов цього разу, теж готовий був утілити саме те, ненависне, чого я так уникав.\n\nЯ не любив його, цього [[хлопчик]]а (як я часом називав його про себе), не любив цього удаваного гравця, котрий сам був лише іграшкою під чужими пальцями, м'яким і покірним слугою, що виконував будь-яке побажання цих довгих, як самотні ночі, кінцівок, що в своєму русі, здавалося, не мали кінця.\n----\n//Я не любив його тому, що не міг любити себе, блукаючи навмання нескінченими коридорами цього дому, піднімаючись і спускаючись сходами, зазираючи у вікна, крізь які завжди можна було побачити величезне старе дерево, і тільки зрідка, коли на стінах, декорованих пилом, я міг побачити своє озлоблене лице, схоже на старе срібло, котре вже перестало бути сріблом — на мене дивилися очі, оторочені темними колами, зморшки шипіли, наче змії, і я вишкірявся на свій лик, як звір: Боже, скільки порівнянь — тоді як його рожеве з червоним від вина лице я не міг ні з чим порівняти, і це тільки дратувало мене.//

Коли ми зустрілися — минуло багато часу, — я не наважувався торкнутися її, дивитися на неї.\nЛише згодом, коли у мого відчуття реальності "заспокоїлося дихання", [[я]] нарешті підійшов до неї, щоби побачити, як вона дивиться мені у вічі, зазираючи в моє лице — чого вона прагнула побачити? Я не знав. Я тільки сказав їй: "//Ну що ж ми, навіть не обіймемось...//" І раптом ніби щось зламалося, і я не міг себе зупинити, тільки казав їй у саме волосся: "//Я так, так скучив, я скучив, скучив за тобою, я так скучив...//" і торкався руками до її рук, до її волосся, до її стегон, до її шкіри, до її одягу, до її обличчя, до її повік, які разом закрилися, і вона вже не могла побачити, як я цілую її, як поволі позбавляю одягу, як мої губи зустрічають її, повторюючи слова тільки для неї, слова, які не мали самостійного змісту поза нами обома, поза нашим мовчанням, поза нашою розлукою і зустріччю тут — в цьому часі, на цьому березі, в цьому домі, де все пропахло перестиглим [[сонце]]м.\nЯ віддавав їй себе, свою самотність цих днів без неї, коли вона була там, десь так далеко, що жоден мій віддих, мовчазний чи промовистий, не долетів би до неї, жоден мій спогад не міг дістатися тих місць. Вона була там — і про це "там" я нічого не міг знати. Тепер вона прийшла, і я розчинявся у її слабкому шепоті, її слабких обіймах, її кволій пристрасті, котра, що глибше проникала в неї моя самота, моє одвічне чекання, розпалювалася більше, напружуючи живіт і змушуючи стегна рухати всім тілом, говорити від імені цього тіла до мене, аби не заспокоїти мене, не втішити, а скоріше віддати мені свою самоту, віддати мені те, про що я не знаю.\nЯ не міг зупинитися, і вона мене не зупиняла, але серце моє зупинилося в цьому часі назавжди. Воно знерухомилось і звідтепер, мертве, перетворилося на осердя смерті.\nІ ніхто тепер не міг мене порятувати.

самий цей звук — немов предвісник, що розриває важку завісу очікування, зриває полуду, позбавляє з пихи і з краси; я ще не знаю, хто виявиться по той бік [[мовчання]], правда ж? але я поспішаю, бо моє невідання є тільки грою, котра маскує сподівання — а раптом це будеш ти?\nі навіть якби я знав, як дзвонять усі телефони, коли ти приходиш поговорити зі мною — хіба я не припускав би, що десь там, де є тільки голоси, вже немає тебе, ти вже десь інде, і мені доведеться ділити свою мовчанку з кимось, кого я зовсім не хочу слухати.\n\n— //ало, ало, [[Олена]], чуєш мене, ало//?\n...

[[Я слухав не надто уважно]]. Я й сам став невиразним відгомінком, тримаючись компанії, як колишній, [[мій дім спорожнів]], і погляд мляво блукав у просторі між світами і навколо Олени, що наблизилась до сусіднього столика – [[обличчя її носило вигляд]] сплячої красуні. Маленька, може ти прокидалася [[тільки в моїх снах]] (а я думав, що то твори мої, прости мені Господи, що творцем помислив себе, негідний, і відверни од спокуси), а може, і сам я тільки [[сон]] і [[тінь]] того, [[що минуло]]. Сп’яніння подарувало [[забуття]], і я радо кинувся у блукання.

Як? \nА тут і не треба нічого писати.\nДостатньо побачити, що ось, здається, ліворуч — будь ласка, до вашої уваги «весь список».

читай [[як боротися з інтелектом]]

всього знати неможливо - смішна істина: тільки-но ти починаєш щось знати, як тобі здається, що обов'язково знайдеться людина, яка знає більше за тебе, або принаймні знає щось, чого не знаєш ти\n*можна, звісно, дізнаватися про [[все]], що стає потрібно - літератури з будь-якого приводу написано достатньо для того, щоби її можна було знайти; [[все інше]] - таємне, а отже, неіснуюче знання чи таємниці корпорації, але це вже не наші проблеми\n*але можна вчинити інакше, тим більше, що, йдучи першим шляхом, роботу ніколи не буде завершено: [[говорити]] однаково про те, що знаєш, і про те, чого не знаєш - так, як говорять люди, коли не зрозуміло, серйозно вони чи жартують; безумовно, щось залишиться недосказаним, але на черзі інші розмови, попереду все життя, і не варто його обмежувати безкінечною розповіддю про Повість, яка, навіть неважливо, існує чи ні\n----\nі обидва шляхи не будуть хибними - перший годиться для життєвої стратегії, а другий - для тактики ведення проектів, //чи не так//?

кожна лексія, кожен нод, який було "задано" в "передумовах", було перетворено на роздоріжжя, було розімкнуто, і водночас розмічено, реєстровано - щоби можна було піти далі, відкривши якесь [[слово]], або мітку, або знак.\nале кожна нова лексія, кожна нова "вузлова станція" теж розсипалася - вже в самому процесі написання відкривалися нові двері, котрі провадили розповіді далі у невідомість, інколи - і тільки інколи - замикаючись на вже написані фраґменти.\n----\nот тоді, коли майже всі шляхи буде замкнуто, і майже кожен вихід перетвориться на [[вхід]], можна буде [[говорити]] про повернення тексту-читання, про відновлення карти, для якої кожен сам буде створювати територію.

Я пишу зовсім потрошку. Зазвичай, один два записи на день. Ну, може, три-чотири. Принаймні зараз встановився такий темп. Тим не менше, продовження гри в "розкривання" лексій, яке тепер набуло дещо іншого характеру, значно мінить хронологію, яку можна спостерігати в таймлайні: він фіксує не дату створення, а дату останньої зміни лексії, тож вони мігрують з дня у день, з дати у дату, створюючи ілюзію активності. Хоча направду така редакція теж потребує часу.

починаючи, я гадав, що це робота на пару днів, тижнів: перенести існуючий текст (саме його розділи видно праворуч в чомусь подібному до меню) і уможливити якісь більш складні переходи, протегувати лексії тощо.\nпотім гра виявилась цікавішою: можна було дописувати нові рядки, створювати нові семантичні складники і барвники, розмикати написане (до того ж, ставлення до початкового твору я вже десь артикулював, здається) в будь якому місці, а кожен розрив наповнювати словами, реченнями, які також придатні до розімкнення.\nодначе попервах я рахував так: мені буде потрібен місяць. ну, може 2. щодня робити по три записи (ну подумайте, блоггери, це не так уже й складно) - і за тридцять днів буде вже дев'яносто записів — приблизно стільки, скільки було нодів, котрі вели до лексій-лакун, існуючих, але ще не написаних, не промовлених у цьому царстві красного мовлення, в цій царині замовлянь.\n\nтепер, буквально вчора я прикинув на око: ну так, копі-пейст, нумеровані списки у середовищі //MS Word// щось там таке, — більше ніж сотня написаних лексій і понад двісті нодів, що на даний момент ведуть в нікуди, в біле [[мовчання]]... \nмозок продовжує генерувати ходи, грати в цю гру, сподіваючися віднайти шлях до розв'язання поставленої задачі.\nконкретні, цілком прагматичні ідеї є — але ви про них дізнаєтеся лише тоді, коли почнете читати цей текст, а я закінчу підготовку до власної гри.

І [[слова мої]] впадуть на жорна дійсності і вже [[нічого не залишиться від мене]]. Але це не жорстоко.\nЯ думаю, так має бути.\nСвіт – лиш жерло, куди ми падаємо, і далі – лиш наше [[невідання]]. Що ж, цікаво. Нехай буде так. Тоді літ наш не раціональний. Тобто ми, раптом я подумав, [[падаємо наче квіти з дерев]], яким байдуже до наших думок про трагедію краси і смерти. Ми є мед, що збирають дикі бджоли – лиш природна сировина. А конкретніше – нічого не змінюється. Тому [[Лесь не заходив до мене, а вийшов]]. І потрапив на [[сходи]].\n

коли уста торкаються до уст — ніжно, п'янко, — тоді світло відступає, мовби паморочиться йому; воно не хоче ставати свідком таїни, яку двоє — властиво, ми двоє, — витворюємо, витинаємо з нашої одвічної самості, з непозбутної самоти. вперше, по довгім жаданню, торкнутися жінки — так перший промінь після довгої, заледве не безконечної, ночі, обмацує підлогу (в кімнату він потрапляє, як завжди, крізь вікно, так зручніше, бо двері відчинять не скоро, а можуть вони і взагалі не прочинитися); відчути гарячу межу чужої плоті, її пристрасний опір, її атаку: язик грає на губах, наче на струнах.\nгоді [[говорити]]! цілуй!\n----\n//тоді мені хотілося сховатися в кімнаті від денного світла, а вже потому й непевного світла ліхтарів; я почував себе украй виснаженим, думки билися, мов у пропасниці, цигарка обпікала уста, але не приносила із собою смаку випаленого часу; мені хотілося опинитися в холодному своєму ліжку коло стіни, і щоби вона сиділа на ньому, далека і близька водночас, і щоби мені хотілося її цілувати, і щоби вона поклала руку мені на чоло — але натомість ми притискали одне одного до себе у лихоманці танцю, у сліпому вогні пристрасті — і наші руки, наші вуста шукали собі шлях одне до одного, між нами//, без нас.

Ідея – завжди невловима, вона, мов ефір – є – і нема її.\nБрязнули [[двері]]. Лесь зайшов, сів навпроти мене у крісло.\nНу, сказав я, розповідай.\n- [[ідея...]] – це, знаєте, така річ...\nДалі [[я вже не слухав]]. [[Я подивився за вікно]], куди має час від часу дивитись і (мій) перекладач. Місто за вікном, [[пейзаж]], пофарбований склом і ніжним маренням сонця, що котилося спати в улоговину, начебто надавало мені особливої значущості від того, що я дививя на нього, створюючи його.[...]Я поволі повертався до [[текст]]у. “Ось, скажімо, що таке правда у письменстві? Це, власне, правда [[письменник]]а”. [[Герой]] здався мені якимсь непевним. Він, звісно – умовність, фікція, [[але мені чомусь хотілося, щоб він був сильний характер]]. Нехай навіть за принципом компенсації моїх власних (ви ж то шукаєте якихось показників) комплексів: [[герой]] – то ідеал автора. То [[ідея]]. Але ідея, обростаючи плоттю, м’ясом, відривається від свого джерела, від лона, що її породило. [[Тоді автор іде до лісу, сідає; мовчить]]. Спогляданням герметичного пейзажу він намагається заповнити порожнечу всередині себе, що утворилася від ідеї, яка покинула його. Але пейзаж не входить у цю нішу, залишаючись на своєму місці (і задовольняючись ним). Тоді автор повертається додому, і нарождається нова ідея, що потім піде.\n“[[Мотрошно стало від цих думок]]”. На місто впала [[ніч]], і набухаючий [[Місяць повис над вікном]]. А знадвору ходив [[Лесь]], шукаючи. (Шукайте дверей – і не знайдіте їх) Сходи, круг нього, всі в (при)західних тінях, [[щедро политі ними, цими вільготними тінями]], розростаючись і множачись, перетворились на вселенське [[дерево]] [[з алконостом на гілках]]. [[Постать]] Леся на одній із них стала схожою на крапку.\n[[Крапку, якою можна було б завершити усе, як це роблять самогубці]].\n[[Я глибоко спав]].\nІ була [[ніч]]. І [[Місяць]] [[програв битву]].\n

\n\n\n----\n//Ми все шукаємо інших слів,\nщо у них так само немає ритму,\nми називаємо наново,\nпам'ятаючи ще старі назви, \nтому наші міста такі упізнавані, \nнавіть якщо в них є тільки та сама знайома квартира\nзі світлом, що якось просочується\nкрізь щільно зачинені вікна,\nіз пилом, що блищить, наче скарб, на сонці,\nз душем, і книжками, і [[телефон]]ом.\nІ балконом, з якого розгортається перспектива.\nІ що ближче до горизонту, то менше стає помітно,\nяк ми себе любимо і не любимо,\nяк ми приховуємо наші страхи новими словами,\nа наші страхи зовсім не вміють танцювати,\nі, власне, тому зовсім не мають ритму.\nТож ми як лицарі з уже небуденних історій,\nхотіли б дістатися до горизонту - там [[все]] якось простіше,\nале рейсу нема,\nі касир не продасть нам білетів.//

[[Світло спалахнуло і згасло]]. [[В темряві чути було лише шепіт їх спраглих тіл]]. [[Не треба було нічого казати]]. [[Вже було сказано все]]. [[Шовк плаття дихав шорстко у перса]], [[а він був поруч]] – настільки близько, що здавалось, уже не було нічого крім них і [[вони стали одним цілим]] [[і розлились присмерком поцілунку]].

Несміливо [[душа його торкалась принадних обрисів міста]] – і раптом захлиналася, сповнена крильми. [[Комахи, птахи]], мальовані і уявні [[образи]] зліталися до нього і оплітали собою. Він відчув на собі всю ваготу крил, відчув [[важ ліпленого пальцями воску]]. З неймовірною полегкістю [[вийшов з музею]] [[і подався кудись нагору]] [[серед каламутного мигтіння ліхтарів]].

[[Вітер]] ніс вулицею листки паперу, [[Лесь]] підхопив його(а можливо, їх), глянув на [[літери]], які нервово перебігали від початку до кінця рядка – і раптом [[текст]] поглинув мого героя. Він легко згорів у нім, так, як горить по весні трава на пасовищах та схилах гір.\nЩось співала пташка, пінилися вишні [[і в грудях йому стало млосно]].\n

Здавалося, [[я пестив її]] з обов’язку, хоч насправді це було не так (лиш [[моє облудне]] алібі). [[Це мені подобалось]]. [[Я]] хотів [[іти]] за своїм [[бажання]]м, [[і йшов за ним]].

[[Я побачив двоє дверей]], проте не хотів вийти у жодні.\n[[Але]], розуміючи невідворотність твору, [[я дав йому знайти себе]].\n

іншу книжку, якщо її, хоч і мимоволі, буде цитовано, завжди можна впізнати.\nзвичайно, кожного разу [[вона]] буде інша.\nможливо, філософія, можливо, [[література]], [[белетристика]], [[чтиво]]: немає жодної різниці, чи це RolandBarthes, чи це Валер'ян Підмогильний - все це тільки імена, до того ж, завжди не найбільш важливі, а ті, які ми обираємо [[замість]].\nЩось, безперечно, я прочитав, але однаково чогось я не встиг прочитати, чогось не встиг збагнути, можливо, мені, а може, моїм героям, не вистачає того, що міг би дати їм читач Ніла Стівенсона, а може, Майкла Джойса чи Жана Бодрійяра. Все це - тільки [[імена]], а всі [[слова]] - це, звісно, приховані цитати :) (так само, як у розділі "[[ідея...]]" йдеться про [[комплекси]]).\n----\nА взагалі - від цієї та інших книг [[автор]] щиро радить шукати задоволення

Насправді, історія ніколи не закінчується. Навіть коли ти падаєш у траву і дивишся на зоряне небо.\nА зоряне [[небо]] починає падати на тебе, — і ось уже скоро ти розрізняєш знайомі по картах червоні кружечки — вузлові станції, від яких розбігаються білі ручайки шляхів, і отже, мандрівка починається в усіх напрямках, бо саме сьогодні є квитки до будь-якого місця. Кожна доріжка, широка чи ледь помітна, позначена на мапі штрих-пунктиром, не веде прямо, і має свої манівці, кожна вулиця - свої завулки, кожен коридор кілька крил, кожна ріка кілька рукавів. І ось вже ти падаєш на цю сяюючу в ніщо мапу, і вона обпікає тебе, оплітає світлом і, змахуючи усіма своїми шляхами, летить понад самою ніччю, несе тебе туди, де ти зустрінеш свій кінець.\nТому що ти маєш початок, і можеш десь закінчитися.\nА вона полетить далі, приймаючи тих, хто падає в неї, загадуючи бажання.\n\n----\n//і всі скриптори, наче павуки, тчуть, вихаркують із себе павутину історії, ніколи, навіть після смерті, не зупиняючись — зазнавши за життя холоду, вони продовжують свою роботу в пеклі, де ніколи не буває зими, і тільки піт постійно біжить з чола, роз'їдаючи пергамен, на якому, відтак, проступають попередні слова — ті самі, які вони так намагалися приховати//\n

\n\n\n\n\n\n----\nі ти. і ти теж.\nйти — це йти до чогось чи від чогось? рухатись кудись чи проминати щось?\nя йду назирці за ними. я спостерігаю. я уявляю собі, що рухаюся з граційністю великої кішки, і що моє тіло перетворюється на власну тінь, яка, в свою чергу, вливається в ряди тіней, що їх відкидають дерева й — інші перехожі, не //вони//.\nщо змушує мене йти за ними? чому я це роблю?\nя маю кілька "легенд" для прикриття. ось, приміром, мене може цікавити, що приваблює дівчат у [[поет]]ах; чим поети їх ваблять до себе, чим? але набагато більше мене турбує інше питання: чому не я? чому? \nна ці питання я не маю відповіді.\nя тішу себе думкою: зрештою, [[все]], що я бачу довкола, підвладне мені, і ось, зараз, в цей момент, я можу змусити, наприклад, повітря стати отруйним — і те, що так збурило мене, стане вже не страшним, мертвим, і все, що залишатимется, це позбутися сміття.\nале натомість [[все що я можу]] — це тільки стежити, ходити назирці.\nі заздрити чужому щастю, нехай навіть воно наскрізь фальшиве, як дешеве кіно.

... ніби десь ізсередини розросталася в мені-ньому {{{(суб'єкт, що розповідає, присутній у кожному слові, мов дао)}}} монада розуміння.\nдощ {{{(невпинний, дещо полохливий, але заспокійливий, такий, що йому хочеться підставити і шию, і лице, нехай просякає ним одяг; і калюжі хочуть ним саме повнитись, і дахи - теж чекають своєї повені, простягаючи антени та астматично віддихучись повітропроводами, напинаючи протяги усього будинку, аби здійснити нарешті одини лише — кличний — видих:}}} //{{{о-о-о!...}}}//{{{)}}} ішов.\nя теж ішов у цьому [[дощ]]і, гуснучи і в'язнучи, вгрузаючи в розмоклу фактуру //сцени//, слід у слід за апостольским кроком, який мережив цю невелику просторову фразу, цей фраґмент, ніби говорячи, що можна і далі — аж поки не набридне, — ділити неподільне.

художній твір може виступати дискурсом, однак дискурсом потенційно неоднорідним, таким, до складу якого входять (завжди частково) інші дискурси, такі, приміром як політичний, правничий, філософський тощо. всі ци дискурси можуть варіюватися в тексті (ознакою якого, за Бартом, є принципова процесуальність), однак у творі відбувається їх фіксація у синтагмі наративу. \n----\nЦя синтагма репрезентує Літературу у формах того чи іншого соціолекту і є обмеженою з двох сторін: з однієї сторони [[її]] обмежено мовою, і іншої – стилем: \n{{{„мова – це не стільки запас матеріалу, скільки горизонт, тобто одночасно територія і її кордони, одним словом, простір мовної вотчини, де можна відчувати себе впевнено. письменник в буквальному сенсі нічого не бере від мови; скоріше, мова для нього подібна до межі, перехід через яку відкриє, можливо, надприродні властивості <...> отже, мова розташовується ніби по цей бік Літератури. cтиль же знаходиться ледве не по той її бік: спецефічна образність, виразна манера, словник певного письменника – все це обумовлено життям його тіла і його минулим, перетворюючись мало-помалу в автоматичні прийоми його майстерності. так, під іменем «стиль» виникає автономне слово, заглиблене виключно в особисту, інтимну міфологію автора, в сферу його мовленнєвого організму, де народжується першопочатковий союз слів і речей, де одного разу й назавжди укладаються основні вербальні теми його існування” }}}.\n----\n

тоді це слово подобалося мені. зараз подобається набагато менше.\nвся наша література - це ґетто, наповнене привидами забутих слів і тем.\nі тому [[народження героя]] - це повернення обличчям до тої літератури, якої, очевидно, нема.\n----\nале так само можна сказати, що наша література ніколи не стане схожою на те ґетто, яке народжує [[блюз]] та [[джаз]], яке говорить власною мовою і творить власні закони.\nнаше літературне ґетто і раніше нагадувало тюремний двір, але зараз приводів для подібних аналогій стає все більше.